Володимир Лис - Графиня

крамниці все, про що інші мусили мовчати, навіть стати і, вибачте, сходити до вітру посеред вулиці, й ніхто мені ніц не скаже, бо я божевільна. То розкішне відчуття, пане суддя…

Суддя: Говоріть по суті.

Підсудна: По суті… Суть втому… Добре, спершу по суті. Але їх дві, пане суддя, тих сутей. Чи суттів? Як правильно, пане суддя?

Суддя: Розповідайте, чому ви обмовили Григорія Бутмерака?

Підсудна: Чому обмовила? Бо вони так хотіли.

Суддя: Вони? Хто вони?

Підсудна: Вони — це всі. Всі, хто боявся того душителя собак, хто тремтів ночами, аби він не прийшов і не почав душити їх самих, а не тільки їхніх собачок. Та хіба ви не знаєте, який страх, яка жахлива істерія оповила наше містечко?! Страх витав над містом і роз’їдав душі, він був схожий на великого хижого птаха, який поглинає свої жертви, роздирає їх після того, як уполював, великими чорними лапами з гострими пазурами і з насолодою пожирає.

Суддя: Я просив би вас…

Підсудна: Не перебивайте, бо нічого не скажу. І не дивуйтеся, що я знаю такі слова. Це тепер кажуть Марта — бомжиха, а колись я була вчителькою. Тільки не в цьому задрипаному містечку, де я народилася й виросла і куди вернулася доживати, а в Києві. У Києві, пане суддя, а втім, ви це знаєте. Так-от, я хотіла їх позбавити від страху і тому вказала на того нещасного Гриця. Вони хотіли мати жертву і вони її отримали.

Суддя: Якщо ви це зробили свідомо, то навіщо? Чи усвідомлюєте ви, що вас можемо звинуватити у навмисному вбивстві?

Підсудна: Авжеж, усвідомлюю, пане суддя. І хочу, щоб ви зрозуміли, що я усвідомлюю. Жертва мусила бути. Тільки так вони могли заспокоїтися. Завважте, що Григорій Бутмерак був розлученим, самотнім, дітей не мав, мати померла — о, пане суддя, я дуже ретельно добирала їм жертву — тут у мене совість чиста. Вони все одно когось убили б, можете не сумніватись.

Суддя: Отже, ви не вірили, що саме Григорій Бутмерак був убивцею собак?

Підсудна: Ні, куди йому. Він кроля боявся вбити, спробував розводити, потім продавав, з того й жив якийсь час, але просив сусіда зарізати і обробити, бо сам боявся крові. То де йому було вийти вночі й задушити собаку?

Суддя: Отже, ви не мали насправді ніякого видіння, що Григорій Бутмерак — це нібито убивця собак?

Підсудна: Не мала, пане суддя, я все вигадала, от яка біда. Якби можна було, я б перед кимось покаялася, попросила прощення, але ж у бідного Грицька не було жодного родича. Чесно кажучи, я знала, що він загине тієї ночі. Хтось його обов’язково вб’є, і таких буде багато, хто захоче це зробити.

Суддя: Ви можете допомогти суду. Ви бачили, хто прийшов першим до оселі Бутмерака?

Підсудна: Свідомо штовхаєте мене на злочин? Хочете, щоб я вказала на когось із них? (Повертається до залу). Бачите, як вони, нещасні, втягують голови в плечі й відвертаються. Не бійтеся, дурненькі, я нікого не назву, бо після того «видіння» пішла й купила пляшку горілки. Я її випила, пане суддя, і заснула. (Шум в залі).

Суддя: Тихо. Я попрошу тиші. Судове засідання переривається. Підсудна Ткачук Марта Трохимівна спрямовується на додаткове обстеження психіатрами.

Підсудна: Я протестую, пане суддя. Протестую. Я абсолютно нормальна і можу відповідати за свої вчинки.

Суддя: Попрошу вивести підсудну.

Підсудна: Зачекайте, пане суддя. Я хочу зробити важливу заяву. Дуже важливу заяву, пане суддя.

Суддя: Добре, кажіть.

Підсудна: Річ у тім, що існує портрет убивці собак.

Суддя: Портрет убивці собак? Кажіть ясніше. Що ви маєте на увазі?

Підсудна: Те й маю. Я його сама бачила. Його намалював Платон. Платон Лемещук, наш учитель малювання, тобто вчитель нашої школи.

Cуддя: Де ви його бачили?

Підсудна: Платона? Одного разу, то вже було після того випадку… Ну, коли Бутмерака вбили. Мені тієї ночі не спалося. Я встала дуже рано, вийшла з дому і, за звичкою, бродила по місту. Місто, як завше, було порожнє, і раптом я побачила, як вулицею йде якийсь темний чоловік з якимсь наче пакунком під пахвою. Мене те зацікавило, я вже, було, подумала, чи то не є той самий убивця собак? Мені навіть стало страшно на одну мить. Я навіть спинилася. Але я пересилила себе і пішла за ним. І він привів мене на нашу центральну площу. Там той чоловік дістав з-під пахви пакунок, поставив його на ніжки, і я тоді впізнала його. То й був наш художник. Вчитель малювання. Я підійшла ближче, сховавшись за кущем бузку, що ріс за тим місцем, де вчитель той спинився. Він довго стояв перед тою штукою, я знаю, що вона називається мольбертом. Небо все більше світліло. Нарешті з’явилися перші сонячні промені й освітили ясена.

Суддя: Ясена?

Підсудна: Так, великого старого ясена, який росте на площі, та ви ж знаєте, пане суддя. І тоді вчитель малювання схопив пензля й почав швидко щось малювати. Я подивилася і побачила, що він малює ясена.

Суддя: Ясена? Ви казали про портрет убивці собак…

Підсудна: Так, пане суддя, казала. Він намалював ясена, ну, його крону, а через ту крону проглядало обличчя. Я підкралася ще ближче і, скажу я вам, то було жахливе видовище. Той чоловік на портреті дивився так, наче пропікав наскрізь. Він наче виростав з того дерева. Видовище, скажу я вам, було не з приємних.

Суддя: Звідки ви знаєте, що то портрет убивці собак? Вам сказав сам художник?

Підсудна: Ні, пане суддя. Він мені зовсім нічого не сказав. Коли він побачив мене, то закрив картину своїм тілом і закричав, щоб я забиралася геть. Я мусила йти.

Суддя: Тоді звідки ви знаєте?

Підсудна: Я довго не могла забути ту картину. Все думала про неї. Приходила до того ясена, дивилася і вдень, і на світанку, й при заході сонця, але нічого й нікого не побачила.

Суддя: А тоді, коли він писав, ви бачили?

Підсудна: Ні, пане суддя. В тім то й річ, що ні. Скільки не дивилася, ніякого обличчя на ясені не бачила.

Суддя: То як ви дізналися?

Підсудна: За кілька днів, може, п’ять чи шість, коли вчитель був у школі, я підкралася до його будинку і заглянула у вікно. Картина стояла біля вікна. Я придивилася і побачила, що до неї причеплений якийсь папірець. Ну, я залізла у вікно, бо віконниці виявилися незачиненими. Я там нічого не брала,