Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

не мусить, вистачить дмухнути і струмінь диму та вогню мушку спопелить. Але принц не з тих, що падають на коліна перед страшними чудовиськами.

— Хто тебе сюди звав? — буркнув 3 мій. — Ти прийшов своїй могилі поклонитись?

Але принц мовчав і чекав, що ще скаже Змій. Та Змій вже рушив — пащу свою роззявив і струмінь вогню на принца хотів уже пустити. Не довелось Змієві свій намір здійснити, бо принц вимовив у ту ж мить:

— Гвинтівко, стріляй! Шабле, рубай!

І враз гвинтівка так розстріляла Зімія, а шабля так порубала його, що кров із жил ненависника того потоками текла і в озера збиралась. М’ясо із Змія гидкого на сім миль летіло, а від кісток його поле побіліло.

Мов іскорка, долетіла та вістка до серця принцеси, і — не стало біль-думок чорних, що навіював на її очі ясні страшний Змій.

Сіла принцеса в карету, щоб додому поспішити. Але сталося те, чого і не чекала. А в кареті вже принц-обманець на неї чекав.

— Сім разів присягни, що я визволив тебе, — сказав він принцесі. — А не присягнеш — додому не дійдеш.

І принцеса присягла, а коли додому повернулась, король ледве на ногах удержався, як доньку вгледів.

— Як це можливо? Як це сталося? — знати хотів король.

І відповів королю принц:

— Королю найясніший, я визволив принцесу. Я Змія вбив, розстріляв і посік.

Не брав король своє слово назад, наказав весілля готувати, столи накривати, музику закликати. А весілля це не було просте. Сімсот куховарок страву варило гостям із країн сімох, сімсот музикантів грало до весільного столу. Спів із весілля того за сімома верхами чути було. Всі веселилися, переможця над Змієм прославляли, тільки принцесі не до співу й не до танців було. Який то спів, який то танець, коли в грудях туга до милого тягне. Та нічого зробити не могла принцеса. Підкорялася присязі — за нелюба заміж вийшла. Але в куточку серця гріла надію, що сонце і зірки ощасливлять її — пошлють їй людину, що життя своє підставила за її життя.

Неспокійна принцеса, неспокійний і принц-обманець. Холодом віяло на нього від квіток. А думки не по днях, а по хвилинах нарощували бажання у принца позбутися справжнього принца. З холодним, ніби камінь, серцем чекав на нагоду. Принцеві-візникові вистачить спіткнутись, і кара строга не мине його.

Задумав король гостину тижневу влаштувати, королів сусідніх хлібом-сіллю привітати. Наказав м’ясникам бика зарізати не великого, не малого, а такого, що рогами своїми зірки з місця на місце пересував. Сім днів і сім ночей сімсот м’ясників четвертували того бика, м’ясо в сімсот бочок поклали. Куховарок сімсот на гостину м’ясо готували не день і не два, а днів сім. Столів на сім миль накрили тоді в короля. Гостина ось-ось початися мала. Гості до столів сідали, а королю ще діло важке розв’язувати довелося.

— Королю найясніший, в невеселості доньки вашої візник винуватий, — сказав принц-обманець. — Він її улюблену золоту виделку вкрав.

— Візник? — обізвався король і строгим голосом наказав: — Привести візника! Зразу!

І нещастя знову впало на голову візникові. Не винуватий, а стільки сіпають, жити не дають, життя відібрати хочуть. А що, якби до короля не піти? Ах, думка така гірша вогню! Хіба можна наказу королівському не підкорятись? Можна — та це явна смерть. А так, стоячи перед королем, надія не вся у вічність відходить.

— Як ти посмів зробити таке? — обізвався принц-обманець.

— Яке? — перепитав принц.

— Знаєш ти добре, що твої довгі пальці зробили, яку ганьбу вчинили. Але тепер вже помилування не буде тобі, — сказав обманець.

Остовпів принц-візник, слова не міг вимовити. Та згодом сказав:

— Королю найясніший, в чому ж провина моя? Невже ж нема правди під сонцем і зірками?

— Правди? Правда — це я! — гримнув король і додав: — Голову відрубати йому! І зразу! В цю ж хвилину!

І конюхові на колоду голову веліли схилити. Підняв кат сокиру важку над головою, ще мить і — голова піде своїм богом, решта людини — мов підтятий дуб, упаде катові під ноги.

Але тут принцеса стала перед помостом і на всю площу королівського замку заволала:

— Стійте! Не посмійте!

Потім до короля підійшла і до нього звернулась:

— Татку рідненький, даруй життя юнакові цьому. Благаю тебе, даруй!

Одинока донька, щастя батьківське, як же не послухати дитину свою? Вислухав просьбу доньки своєї король. Дарма кат сокиру піднімав. Але візника не минула кара.

– Є в мене на низовині вічні болота, — почав король. — Туди я службовця одного послав. Підеш і ти, візнику, у край той і виростиш такий врожай, який би світ мені заздрив. Підеш туди і вигодуєш мені таких корів, яких жодний король не буде мати. Але як не зробиш всього цього, головою своєю заплатиш.

Цілі дні і ночі не виходило у принца-візника з голови: «Як виростити врожай високий? Як сімох міхів грошей доробитись?» Але не втікав від діла важкого. Сміливим і щастя зичить. І взявся за працю принц. На низовину пішов — у королівство комарів. Там слуг двох мав. Ті висушували болота і невдовзі на їх місцях врожай високий налитим колоссям забуяв. Ей, то було радості у візника! Вісточка про радість ту долетіла і до принцеси сумної. І король довідався про налиті колоски, про худобу гладку і повні міхи грошей. Не сподобалась спритність юнака принцеві-обманцеві, кому він кончину зробити задумав.

Темряву інколи й іскорка осяє. Така іскорка вкралася і до серця принцеси. З іскоркою такою принцеса до батька підійшла і сказала:

— Татку рідненький, про візника світлі вістки ходять. Напевно, твердої він волі, коли з вічного болота сад квітучий зробити зумів. Поклич, татку, рідненький, візника до нас на гостину.

Як завжди, так і тепер король вислухав просьбу своєї доньки і велів покликати принца-візника в гості.

Прийшли посли до нього та й кажуть:

— Король найясніший запрошують вас ласкаво на гостину.

І серед зими блискавки бувають.

Став принц готуватись на гостину до короля. Слугам своїм нове вбрання наказав купити, і всім виглядом своїм не здавався на візника занедбаного.

Надійшов день, і вирушив принц із слугами своїми в дорогу приємну. Здивувався король, здивувалася принцеса, коли побачили візника і супровід його. Занепокоївся король, що візник перевершить його. Як і принц, волів би, щоб візника не стало. Тільки принцеса добра бажала йому.

Відгостився візник у короля та й на прощання наважився сказати:

— Королю найясніший, ми скористалися вашою ласкою. Низький вам уклін