Люко Дашвар - Биті є. Макс

Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.

– Спати, пані Доро. Спати! – сувора вкрай. – День буде – впораємося…

І порадитися нема з ким! У старенької матері від хвилювань напади астми посилюються, до давніх подруг із таким не побіжиш, чоловік колишній – ворог… Тільки порадується, що біда. Про Данка згадала. Хіба що з ним? Уявила – молодий, відважний… Посмішкою хмари розганяє. Та ні, дурня! Зелений. Дитина ще… Нащо чіпляти на нього відповідальність за Дорину долю? То саме по собі поміж двох відбувається. Не приклеїти за спеціальною вказівкою.

На ранок тільки логічне у голові й лишилося – прилаштувати дівча на роботу і довіритися часу. Якось обернеться.

– До хірургії направиш? – спитала старенька Ганнина мама, коли донька розповіла про свій план, хоча боялася, що мама про інше хвилюватиметься: житиме у нас? Та старенька мудра пані дурних питань не ставила – і так зрозуміло.

– Так, до своїх, – відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем, вкотре зітхнула подумки: шкода, порадитися нема з ким.

Порадниця знайшлася несподівано.

Дора вже два тижні працювала санітаркою в хірургічному відділенні приватної клініки, коли напередодні восьмого березня з гострим апендицитом туди потрапила колежанка Світлани Діброви.

Свєта Сергіївна примчала до подруги – де, де? – бігла коридором: хоч би все обійшлося, і раптом біля туалету з відром і шваброю в руці побачила Дору: драїла підлогу, не відволікалася.

Пані Діброві мову відібрало: Данкова любов… тепер тут? А вона мізки скрутила, все до сина придивлялася: щось змінилося в Данка. Про заробітки почав товкти: мовляв, навчатися і заочно можна, головне – гроші заробляти… За будь-які замовлення хапається – я, я! Навіщо йому гроші? Тобто, зрозуміло, але навіщо отак прямо зараз?!

За півдня викурила пачку сигарет, не наважилася розпитати сина – й досі посилено уникала розмов про Дору. Думала-думала і врешті набрала номер, з якого одразу після Нового року їй телефонували від Максима Сердюка.

Ганна Іванівна впізнала співрозмовницю по голосу.

– Зустрітися? Хоч зараз, – не втримала сподівань. Данкова мати сама вийшла на контакт, хоч секретарка з дня у день думала про те, як би їй познайомитися із Дібровою. Бо щастя Дори багато у чому залежить від матері Данка. Сама чоловіка втратила через злу свекруху – запиляла сина, пішов з образою й досі ненавидить…

– Я б теж не зволікала, – схвильовано, як здалося Ганні Іванівні, відповіла журналістка.

За годину – одна проти одної, насторожені, наче скуті – сиділи за столиком невеличкої прокуреної кав’ярні біля Золотих Воріт, і Свєта Сергіївна тільки посилювала екологічне забруднення цього окремо взятого затишного простору.

– Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, – загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?

– У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…

– Так, – якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?… І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.

Свєта Сергіївна напружилася…

– Ви знаєте?

– Так.

– Зрозуміло… – розгубилася. Слова поховалися. – А… чому… не працює більше? – запитала обережно.

– Звичайна ситуація. Звільнили… – демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. – Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…

– Я не втручаюся в особисте життя Данка, – так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подумки: здається, не схожа на її колишню свекруху.

– Зрозуміло…

– …Але з іншого боку, – Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу – геть. Про сина нині, чого панькатися? – З іншого боку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?

– Знаю, – сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! – До Португалії.

Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл – і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…

– Навіщо їм… та Португалія?…

Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл – і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка – ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по-чесному.

– Де ж вона живе зараз? – прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?

– У мене…

– Зрозуміло.

Затихли – кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…

– Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? – врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. – Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, – і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. – Ми б допомогли… Словом, порадою…

– А що ми можемо зробити?

– Не знаю! Їй-богу, не знаю, – розгубилася Свєта Сергіївна. – Дора підлоги миє… Хіба то вихід?

– Зараз і здорові без роботи…

– Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…

– То їм вирішувати.

– Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?… Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір… Зв’язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!

Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала – освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж – день. Та як це зробити?

І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогти, всюди – гроші, гроші, гроші…

Засмутилися – безсилі.

– Давай на «ти», Свєто, – тоскно мовила секретарка.

– Давай, – погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. – Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…

– І тебе.

З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати,