Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

знаю, як це важко, коли не можеш терпіти якусь людину… Я побачу Судзіра, і в мене вже пухирі червоні вискакують на шкірі… Слово честі! Аж трясе й тіпає… Якби десь знайти якусь роботу, я пішов би звідси. Тільки із-за Судзіра пішов би! Хоч тебе мені й шкода… Люблю я тебе.

— Я розпитуватиму то там, то там у місті. Може, щось і трапиться.

— Ти вже закінчуєш оте карате чи тільки почав заняття?

— На середині програми. Ще з місяць ходитиму. А шпігелі вчитися карате можна все життя… Скажи, яку б ти хотів роботу?

— Будь-яку, Радж. Аби самому не здохнути і що-небудь матері давати.

— А батько в тебе є?

— Є. Вантажник у порту. Але в нього така робота — Навперебій. Буває, що й по кілька днів нічого не приносить. У Свійттауні бачив крани у порту?

— Ну?

— Кажуть, тут один такий встановлюватимуть. А коли поставлять, то вже ніякого заробітку не буде… Скажи, а джіу-джицу — це те саме, що й карате?

— Майже.

— Радже, ти не заїдайся з Судзіром. Він дуже небезпечна людина, знає прийоми джіу-джицу. І він м'ясо їсть… Щодня їсть м'ясо — уявляєш? Він дуже сильний, не дивись, що такий худий.

— Про м'ясо звідки знаєш?

— Сам бачив. Уранці перед виставою виймає таку коробочку, як з-під цукерок, пластмасову… А там шматочки сирого м'яса, посолені, з приправами, з часником. Ковть, ковть! Не жуючи… Від нього часником за милю чхне. Я й не знав би, що там, у коробці. Але якось… Він же примушує, щоб і в його «резиденції» я прибирав… — Витирав стіл і зіпхнув ту коробочку. А вона бенц — і розкрилася на підлозі. Дивлюсь — м'ясо… А Судзір почув стукіт коробки, заскочив, пронизав мене очима, як шилами: «Що впало?» Я показав на коробку з м'ясом, а він зітхнув з полегшенням: «А я думав…» — і похапав зі стола дельфінчиків-сувенірів, повкидав у свій «дипломат», замкнув.

— Я чув, що дехто мишенят бере у китайських аптеках, живцем ковтають.

— Бр-р… Радже, а яке м'ясо на смак? Я ще ніколи не куштував.

— Коли-небудь я запрошу тебе в шикарний ресторан. Посидимо, як якісь панки, м'ясо будемо їсти, вино пити…

— Ой, Радже! Розказуй, може, хтось і повірить.

— Повір. Буде таке.

Там, де всі радіальні вулиці міста сходяться, утворився трохи сплющений майдан з фонтаном посередині. Фонтан так собі, нічого особливого, забавні тільки четверо пухкеньких бронзових діток посередині. Одне забралось на дельфіна, ще двоє лізуть, спихаючи вершника, четверте годує дельфіна рибкою. Із сопел, які встановлені скрізь по борту фонтана і утворюють круг, з шипінням вивергається вода. Струмені злітають угору і падають на хлопчиків і дельфіна — з усіх боків падають усередину. Часом напір води зменшується, струмені води не дістають до фігур, і бронзові хлопчики ніби лисіють, обсихаючи, чітко видно на них білі смуги і патьоки солі (вода у фонтані морська), ніби хтось цих безкривдних ангелочків розмалював білилами.

_ Тільки коли найжаркіше — площа стає пустою, а так на ній завжди людно. Люди ходять навколо фонтана. Окремі закохані парочки довго сидять на гранітному бережку, забавляються з водою: то полощуть руки, то затикають котресь сопло, оббризкуючи одне одного. У воді то тут, то там просвічуються монети, за кожну з них, визбируючи пізно вночі, б'ються хлопчаки, а сентиментальні туристи знову й знову кидають. Є там і зілля, в одному місці розпласталося на воді якесь кругле листя, плавають перісті риби-папуги.

Особливо бурхливі людські приливи, коли висипають на вулицю глядачі з кінотеатру, що поблизу, або сунуть потоком на нічне шоу в «Кракен». Чомусь багатьом ще хочеться обійти хоч одне коло на майдані, потовктися в натовпі, заглянути в крамнички з сувенірами або в бари-забігалівки. А ще тут і базарчик, і чорний ринок, на якому відбуваються блискавичні угоди на контрабандні товари. У вируючому натовпі та багатомовному гомоні робиться це непомітно, а для грошей закони не писані. П усякому разі поліцейські, що інколи з'являються тут, не помічають або не хочуть помічати нічого протизаконного.

Коли Радж повертався із занять у містера Ромеша, де брав уроки карате, він теж заходив до фонтана. Від тієї приватної школи карате, яку відкрив Ромеш у одному з підвалів будинку сьомого сектора, до майдану — лише якихось метрів двісті. І Радж сідав на бортик фонтана. Приємно було посидіти, слухаючи лагідний плескіт і шипіння води, відчувати, як утома залишає розвереджені й натруджені суглоби, затихає біль у м'язах. Давав містер Ромеш навантаження максимальне, кімоно щоразу доводилося вивішувати сушити від поту, а то й прати.

Сидів розслаблено, бавився з водою і в думках перебирав Ромешеві повчання. Щоб добре служити своєму народові, треба бути фізично досконалим. Тільки така людина може і за себе постояти, й іншому допомогти, і народові користь принести. Ромеш ледь не молився на фізичну досконалість людини і бачив у карате і порятунок, і зброю в боротьбі за краще майбутнє народу. Смішний і наївний Ромеш: нібито небо можна проткнути кулаком! Та прийомами карате можуть досконало володіти й вороги народу, всякі кровопивці та пригноблювачі.

Одне добре: завдяки гурткові познайомився з кількома порядними хлопцями-вантажниками з порту, електриками з готелів, музикантами з ресторанних оркестрів, офіціантами, матросами з рятувальної служби. Прості, наські люди.

Погляд Раджа ковзає по обличчях. Механічно відзначає, хто місцевий або в усякому разі — з тропіків, а хто приїхав здалеку. У місцевих шкіра темно-руда, часом навіть коричнево-синя, тільки китайці жовті.

Пройшли двоє під ручку, один з них товстун з виблискуючим кийком. Вухо Раджа спіймало:

— Тут таке казино-рояль! Краще, ніж у Монако, — у захопленні змахував кийком товстун.

— А я в рулетку не наважуюсь. Жебраком можна зостатись.

— Хе, у карти теж можна програти.

Коли проходили дівчата, погляд Раджа затримувався на них довше. Прикидав, чи міг би він у якусь з них закохатися чи ні. Йому хотілося вже когось кохати — він такий. Двадцять років уже!.. «А я і уявлення не маю що таке кохання…» — зітхалось йому.

Уже можна було і попити, і він покликав хлопчика візком. Той розвозив у скляному чані, схожому на акваріум, кокосовий сік з дольками апельсинів, мандарині ананасів, шматочками льоду.

— Черпни разок.

Пив, а сам усе придивлявся до людей. І здалася йому одна постать знайомою. Навіть не постать, а хода людини. Віддав швиденько хлопчикові кухлика, кинув п'ятицентовик — і бігом за тим юнаком. Він знав ходу цієї людини з дитинства: рівненько йде — ніби глечика з водою на