Агата Крісті - Гра дзеркал

— Надалі контролюйте свою поведіпку — сказав він.

— Так, сер. Я більше ніколи так не робитиму.

Коли Едгар вийшов, інспектор Кері повільно похитав головою.

— Немає нічого гіршого, як працювати з психами!

— А ви вважаєте, що він психічно хворий, сер?

— Набагато менше, ніж я думав. Недоумкуватий, хвалькуватий, брехливий — але в ньому також відчувається якась приємна простота. Я сказав би, легко піддається впливам…

— Ви думаєте, хтось вплинув на нього, щось йому підказав?

— О, так, міс Марпл мала слушність. Ця стара дама — стріляний горобець. А все ж хотілося б мені знати, хто то був. Але він не скаже. Якби ми знали… Ходімо, Лейку, спробуймо зробити детальну реконструкцію подій, які відбувалися в залі.

III

— Здається, ми все відтворили точно.

Інспектор Кері сидів за фортепіано. Сержант Лейк — на стільці біля вікна, з якого відкривався вид на озеро.

Кері провадив:

— Якщо я напівобернуся на фортепіанному ослінчику й дивитимуся на двері кабінету, я тебе не бачитиму.

Сержант Лейк обережно підвівся й нечутно прошмигнув у двері до бібліотеки.

— Уся ця половина зали була темна. Не погасли лише лампочки біля дверей кабінету. Ні, Лейку, я не бачив, як ти вийшов. Увійшовши до бібліотеки, ти міг вийти через інші двері в коридор — через дві хвилини підійти до Дубових покоїв, застрелити Гульбрандсена й повернутися до бібліотеки, знову сівши на свій стілець біля вікна.

Жінки біля каміна сидять до тебе спинами. Місіс Сероколд сиділа тут — праворуч від каміна, поблизу від дверей кабінету. Усі підтверджують, що вона не підводилася з місця, й лише вона була в усіх перед очима. Міс Марпл сиділа тут. Вона дивилася повз місіс Сероколд на кабінет. Місіс Стріт сиділа ліворуч від каміна — упритул до дверей, які ведуть із зали в коридор, і там дуже темний закутень. Вона могла непоміченою вийти й повернутися непоміченою. Атож, така можливість існує.

Кері несподівано посміхнувся.

— І я міг би вийти. — Він зісковзнув із фортепіанного ослінчика, боком пройшов попід стіною і вийшов у двері. — Єдиною особою, яка могла помітити, що мене немає біля фортепіано, була Джіна Хад. А ти пам'ятаєш, що сказала Джіна про Стівена: «Спочатку він грав на фортепіано, а куди він пішов потім, не знаю».

— То ви думаєіе, що це Стівен?

— Я не знаю, хто то був, — сказав Кері. — То не був ані Едгар Лоусон. ані Льюїс Сероколд, ані місіс Сероколд ані міс Джейн Марпл. Але щодо решти… — він зітхнув. — Мабуть, то був американець. Перегорілі пробки були надто зручними для вбивці — такий збіг малоймовірний. Але ти знаєш, мені, можна сказати, подобається той хлопець. А проте симпатія — не доказ.

Він замислено подивився на ноти, які лежали біля фортепіано.

— Хіндеміт? Хто він? Ніколи не чув про нього. Шостакович! Які чудернацькі прізвища в цих композиторів!

Інспектор підвівся й подивився на старомодний фортепіанний ослінчик. Він підняв його сидіння.

— А ось тут я бачу й твори давнішої музики. Largo Генделя. Етюди Черні. Вони залишилися тут ще від часів старого Гульбрандсена, принаймні, більшість із них. «Я знаю милий сад» — дружина вікарія любила наспівувати цю мелодію, коли я був малим хлопцем…

Зненацька він замовк — з пожовклими аркушами нот у руці. Під ними, на Шопенових «Прелюдіях» лежав маленький автоматичний пістолет.

— Стівен Рестарік! — вигукнув сержант Лейк із нотками торжества в голосі.

— Не роби поквапних висновків, — остеріг його інспектор Кері. — Десять шансів проти одного, що комусь дуже хочеться, аби ми так подумали.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

І

Міс Марпл піднялася сходами й постукала у двері кімнати місіс Сероколд.

— Можна мені увійти, Кері Луїзо?

— Звичайно, люба Джейн.

Кері Луїза сиділа за туалетним столиком і розчісувала своє сріблясте волосся. Вона повернула голову й подивилася через плече.

— Мене кличе поліція? Я буду готова за кілька хвилин.

— З тобою все гаразд?

— Атож, звичайно. Джоллі наполягла, щоб принести мені сніданок у ліжко. І Джіна увійшла з ним до кімнати, ступаючи навшпиньки, ніби я вже перебуваю на порозі смерті! Навряд чи люди розуміють, що такі трагедії, як смерть Кристіана, набагато менше вражають людей старих. Бо на той час людина вже знає, що в житті може статися що завгодно, і знає, як мало важить те, що відбувається на цьому світі.

— Ав… жеж, — промовила міс Марпл із сумнівом у голосі.

— А ти хіба почуваєшся не так само, Джейн? Я схильна думати, що так само.

Міс Марпл повільно проказала:

— Кристіана вбили.

— Атож… Я розумію, до чого ти ведеш. Ти думаєш, що це щось важить?

— А ти так не думаєш?

— Не для Кристіана, — сказала Кері Луїза просто. — Ця подія, звичайно, має вагу для того, хто його вбив.

— А ти маєш якесь уявлення про те, хто його вбив?

Місіс Сероколд похитала головою з розгубленим виразом обличчя.

— Ні, жоднісінького уявлення. Я навіть не можу здогадатися, в чому була причина. Мабуть, щось пов'язане з його приїздом сюди — трохи більш як місяць тому. Бо інакше, я думаю, він би не приїхав сюди так несподівано, без будь-якої видимої причини. Хоч би що це було, воно мало початися ще минулого разу. Я багато думала, але так і не пригадала чогось незвичайного

— Хто тоді був тут, у домі?

— О, ті самі люди, що й тепер — атож, Алекс приїхав із Лондона десь саме тоді. Ага, а ще тоді тут була Рут.

— Рут?

— Як завжди, дуже короткочасний візит.

— Рут, — знову повторила міс Марпл.

Її розум активно запрацював. Кристіан Гульбрандсен і Рут? Рут поїхала звідси, стривожена й налякана, але вона не могла зрозуміти, звідки в неї ця тривога і цей страх. Щось тут було не так, от і все, що могла сказати їй Рут. Кристіан Гульбрандсен також був стривожений і наляканий, але Кристіан Гульбрандсен знав або підозрював щось таке, чого Рут не знала. Він знав або підозрював, що хтось намагався отруїти Кері Луїзу. Звідки в Кристіана Гульбрандсена з’явилися ці підозри? Що він бачив або чув? Чи це було щось таке, що Рут також бачила або чула, але не змогла оцінити або зрозуміти його справжню значущість? Міс Марпл дуже хотілося б знати, про що саме йдеться. Її туманне передчуття, що це (хоч би що то було) мало якийсь стосунок до Едгара Лоусона, здавалося малоймовірним, адже Рут у розмові з нею навіть не згадала про нього.

Вона зітхнула.

— Ви всі щось