Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

щоб усі знали, що я мала у Крісті більший успіх, ніж ця двадцятичотирьохрічна вертихвістка.

— От і гаразд, — входить Гавриліу в роль. — Чудово. Підеш і розкажеш усе… Ходімо!

Ми рушаємо всі до виходу. На порозі пригадую, що я роззутий. Хапливо взуваю черевики й біжу до виходу. Покірність жінки просто-таки обеззброює.

Холодний вітер на вулиці підбадьорює мене. Я шепчу сержантові:

— Відвезеш у психіатричку… Але гляди мені, якщо з нею щось трапиться…

— Зрозумів.

— І хутко повертайся назад.

— Обов’язково!

Залишаюся на вулиці сам і дивлюсь услід машині. Зітхаю полегшено і повертаюся в мансарду. На четвертому поверсі мене чекає низенький опецькуватий чоловічок у піжамі.

— Я Онуцан, — відрекомендовується він пошепки. — Це я подзвонив у міліцію… Я правильно вчинив?

— Дякую! Я вас потурбую трохи…

— Прошу!

— Мені потрібно від вас зателефонувати.

— Будь ласка! Ніхто з наших іще не спить, так що…

Я увіходжу до квартири. В їдальні світиться, інші кімнати в мороці. Але телефон осьде, напохваті, і я накручую номер Беріндея. Але той одразу не бере слухавки: прокидається лише за кілька хвилин і ніяк не втямить, про що йдеться.

— Знову зірвали пломбу? — обурюється він. — Скільки можна?!

— Ох, облиште, краще приїздіть сюди негайно! Я чекаю на вас.

— Ось тільки заведу «трабанта» й приїду.

Онуцан проводжає мене до чорного ходу і там наважується запитати:

— Жінка, яку щойно повезли… це товаришка Лукреція?

— Так.

— Я бачив у вікно, коли її посадили в машину, — пояснює він і нервово чухає потилицю. — Це правда, що вона безклепка?

Я користаюся з нагоди, щоб запитати, чому він так думає:

— У неї бували напади хвороби?

Онуцан стомлено киває головою, але потім скоса дивиться на мене й відповідає досить туманно:

— Чи ж я знаю? Дружина моя каже, що в неї нема десятої клепки в голові… що якось вона поскаржилась їй, ніби я чіпляюся до неї… Може, сімейство Цугуїв, де вона служить, пояснить докладніше. А так у неї цілком нормальний вигляд.

Я вже рушив нагору, але, згадавши дещо, повернувся до чоловіка в піжамі:

— Отже, у вашому помешканні чути, коли хтось ходить по мансарді?

— Лише в одній кімнаті, — уточнює Васіле Онуцан.

— В понеділок, між п’ятою та дев’ятою годиною вечора, коли скоїлось нещастя, ви були вдома?

Він здогадується, про що я хочу дізнатися. Що й казати, пригодницькі фільми та література роблять своє діло. Онуцан відповідає мені чітко і ясно:

— В понеділок увечері, коли Крістіан Лукач повісився, ми якраз поверталися з Предяла в Бухарест. Тільки-но приїхали додому, як нам відразу розповіли про жахливу новину. Шкода! Гарний юнак був…

— А вчора вранці хтось був удома?

— Ні, і я, і дружина були на службі.

Я ще раз дякую йому і наперед прошу вибачити, якщо з незалежних од нас причин ми ходитимемо по мансарді й заважатимемо йому спати.

Ми прощаємося. Знову я нагорі, де панує невірогідна тиша. Догоряють свічки, розточуючи слабкий запах парафіну. Я гашу їх. Хочу, щоб Григораш сфотографував цю сцену. Зрештою, більш ні до чого я не доторкаюсь.

Сідаю на табурет і запалюю сигарету. Перебираю подумки події, які сталися за досить невеличкий проміжок часу на цьому горищі, що його Крістіан з такою любов’ю і смаком переобладнав під житло.

«Петронела Ставру мала рацію, — відзначаю подумки, — Лукреція явно ненормальна… вража дівка, невропатка, що в нападі божевілля вчинила злочин… Вона доволі точно, в подробицях, описала мені, як убила Крістіана Лукача. Недосвідчений злочинець, але винахідливий… Угу! Ще й наділений хворобливою уявою. Упорснула йому морфій, а потім повісила».

Мене проймає дрож. Поза всяким сумнівом, тільки душевнохвора може знайти в собі досить фізичних сил, щоб здійснити таке вбивство. Неймовірно, що його вчинила Лукреція, але це правда. Вона мовила слово «морфій», а про те, що в організмі при розтині трупа виявлено наркотик, відомо тільки нам.

Я курю, але мій мозок працює і так напружено й інтенсивно. Отож, вона зламала пломбу, симулювала напад на себе, щоб ніхто на неї не подумав. А насправді вона хотіла впевнитися, чи не знайшли ми шприца. Знаю з досвіду, що в злочинах, учинених психопатами, нерідко логічні факти вживаються з алогічними. Душевнохворі мають багату, можна сказати, навіть буйну фантазію, вони не позбавлені своєї внутрішньої логіки, але одна мить, один якийсь вчинок, здійснений у нападі хвороби, виказує їх із головою.

«На цьому й поставмо крапку, — підсумовую я. — Слідство закінчене. Я закриваю його ще сьогодні вранці. Залишається тільки додати кілька фактів з минулого Лукреції Будеску».

На превеликий мій подив і радість, прокурор Беріндей заходить у кімнату разом з Григорашем.

— Я його мобілізував! ~ хвалиться Беріндей, але одразу ж замовкає, втупившись поглядом у ліжко Крістіана Лукача.

Підводжуся з табуретки й докладно розповідаю, як я опинився тут і що бачив, а наприкінці знайомлю з висновком, якого я дійшов.

— Випадок, що не лізе ні в які ворота! — висловлює свою думку прокурор. — Я маю, на увазі юридичний бік справи…

Він замовкає, косує на Григораша, ніби чекає чогось від нього, але за кілька хвилин вибухає знову:

— Але що за фантазія! Яка божевільна уява! Шкода, що ви були тут самі, капітане. Ще один свідок не був би зайвим.

Я не одразу схоплюю, куди він хилить. Та й не прагну зрозуміти його, бо падаю з ніг від утоми й нічого не потребую, окрім години міцного сну. Тож я кажу:

— Сержант Гавриліу, водій, бачив її, коли вона стояла навколішки, і чув усю її маячню.

Григораш береться до діла. Готує фотоапарат, що, одначе, не заважає йому прислухатися до нашої розмови. Згодом і сам устряє в дискусію, звертаючись до мене:

— Гадаю, до закінчення слідства доведеться з’ясувати ще чимало загадок.

Вражений, я повертаюсь обличчям до нього, але він саме приготувався зробити перший знімок:

— Зачекай, я запалю свічки!

— Багато чого я фотографував на своїм віку, але такого не доводилося! — не може стримати подиву й Григораш.

Я запалюю свічки. Григораш тупцює навколо ліжка, клацаючи фотоапаратом. Користуюся першою ж паузою, щоб узятися за нього:

— Скажи, будь ласка, що, по-твоєму, я ще маю з’ясувати?

Григораш знову прикладає фотоапарат до очей, фіксує об’єктив і незворушно відповідає:

— Приміром, ось що: коли вона вчинила злочин, то мала залишити відбитки пальців не тільки на шприці, а й на ампулі… а що на ампулі вони виявлені, то ми дуже швидко пересвідчимося, чи вона до них причетна…

І все клацає. Мені ж стає зрозуміло, що він має рацію.

— А потім ще, як опинилась тут ампула?

Прокурор, який ніколи не втрачає