Курт Воннегут - Галапагос

вже робив це — й напевне робитиме ще — в періоди нестачі риби чи перенаселення. Але бактерії, що поїдають людські яйцеклітини, завжди там до їхніх послуг.

Це щодо дослідження інших земель.

А втім, тут дуже спокійно, тож кому забагнеться перебиратись на материк? Кожний острів став ідеальним місцем для вирощування дітей — кокосові пальми, що погойдуються на вітрі, широкі білі пляжі, прозорі голубі лагуни…

І всі люди тепер такі лагідні й безневинні… Завдяки еволюції, що позбавила їх рук.

Сказав «Мандаракс»:

Чи ремісник, чи чорнороб.

Трудитимусь до поту:

Відомо, що рукам нероб

Диявол дасть роботу.

Айзек Уоттс (1674–1748)

34

Мільйон років тому був собі один перуанський льотчик — молодий підполковник, чий винищувач-бомбардувальник перестрибував зі скупчення на скупчення надто розрідженої матерії на самому краю атмосфери цієї планети. Звали його Гільєрмо Рейсе, і вижив він на такій висоті завдяки тому, що в його скафандрі й шоломі була своя, штучна атмосфера. Коли в людей здійснювались їхні навіть найсміливіші мрії, вони поставали такими собі чудотворцями.

Підполковник Рейєс мав колись незавершену суперечку з одним своїм колегою про те, чи може щось дати людині більшу насолоду, ніж статеві зносини. Тепер він якраз був на радіозв’язку з тим самим приятелем, що сидів на авіабазі в Перу й мав повідомити його, коли офіційно оголосять війну Еквадорові.

Підполковник Рейєс уже ввімкнув електронний мозок того величезного самокерованого знаряддя вбивства, що було підвішено під черевом його літака. Для знаряддя це був перший живий політ, але воно вже встигло до нестями закохатися в радіолокаційну тарілку, яка оберталась над контрольною вежею Гуаякільського міжнародного аеропорту — цілком законної мішені, бо саме там Еквадор тримав свої десять військових літаків. Цей дивовижний любитель радіолокаційних тарілок нагадував гігантську черепаху на Галапагоських островах тим, що мав, як і вона, потрібне йому живлення під своїм захисним панциром.

І ось надійшло повідомлення, що його можна випускати.

І Рейєс його випустив.

Приятель Рейеса запитав з авіабази, що той відчував, даючи волю такому чудовиську. Підполковник відповів, що нарешті знайшов щось куди захопливіше, ніж статевий акт.

Почуття молодого підполковника в хвилину запуску ракети були, певно, цілком надуманії породжені тільки його великим мозком, бо коли смертоносне знаряддя вилетіло, щоб завершити свою любовну інтригу, літак не здригнувсь, не збився з курсу, не набрав ураз висоти й не спікірував. Він летів далі, як і доти, на автопілоті, що миттю зробив поправки на раптову зміну ваги та аеродинамічних форм літака.

Що ж до видимих для Рейєса наслідків запуску ракети, то відпрацьовані гази через надто велику висоту ніякого сліду в повітрі не залишили — з погляду пілота то був просто стрижень, який швидко скоротився до плямки, потім до цятки, а тоді зник зовсім, причому так блискавично, що важко було повірити в його недавнє існування.

Отак воно було.

Єдиний слід від цієї події в стратосфері міг зостатися тільки або у великому мозкові Рейєса, або ніде. Рейєс був щасливий. Він був покірний. Він весь тріпотів. Він був спустошений.

Рейєс не був божевільним, коли відчув у своєму вчинку щось схоже з діями самця під час статевого акту. Звичайно, то комп’ютер, — увімкнувши його, Рейєс уже не мав над ним контролю, — визначив точний момент запуску й подбав, щоб усі елементи системи спрацювали бездоганно, без додаткового втручання чи рішень Рейєса. Той у всіх тих приладах і не розумівся. Це була парафія фахівців. А сам він у воєнних справах, як і в любовних, був безстрашний, відчайдушний шукач пригод.

Але запуск ракети можна було справді порівняти з діями самця тварини під час запліднення самиці.

Від підполковника вимагалося лише одне: негайно випустити той смертоносний вантаж.

А те, що стрижень умить став плямкою, потім цяткою, а тоді нічим, — за це відповідав хтось інший. Відтепер дія відбуватиметься на приймальному боці.

Він своє зробив. Тепер його охопила солодка дрімота — і водночас почуття задоволення й гордості.

А особисто мене турбує, що моя розповідь стає якоюсь викривленою, адже кілька її персонажів справді були божевільні, і це може привести до висновку, що мільйон років тому божевільні були всі. Але це не так. Повторюю: це не так.

Майже всі тоді були при своєму розумі, і я з радістю нагороджую Рейєса цією поширеною чеснотою. Проблемою тоді було не божевілля, а те, що людський мозок надто великий і брехливий, щоб давати користь.

Жодна людська істота не могла б приписати собі заслугу в створенні тієї ракети, що мала так бездоганно виконати своє завдання. То було колективне досягнення всіх, хто будь-коли працював своїм великим мозком над тим, як захопити розсіяне у природі насильство, сконцентрувати його у досить маленьких пристроях, а тоді скинути їх на ворогів.

Я й сам набув певного, суто особистого, досвіду в здійсненні такої мрії у В’єтнамі — маю на увазі міномети, ручні гранати й артилерію. Природа без допомоги людства ніколи не спромоглася б зосередити таке цілеспрямоване руйнування на такому малому просторі.

Я вже розповідав про одну стару жінку, яку вбив ручною гранатою. Міг би розказати й чимало інших таких випадків, але жоден вибух, який я бачив чи про який чув у В’єтнамі, не можна порівняти з тим, коли перуанська ракета встромила свого носа — частину тіла, напхом-напханими оголеними нервовими закінченнями, — у ту еквадорську радіолокаційну тарілку.

Ніхто нині не цікавиться скульптурою. Хіба ж хто втримає зубило або зварювальний пальник плавцями чи губами?

Але якби на цих островах спорудили монумент на відзнаку якоїсь найважливішої події минулого, то добре було б, щоб він відобразив момент спаровування — за частку секунди до вибуху — тієї ракети з радіолокаційною тарілкою.

І тоді в лавовому постаменті під ним можна було б вирізьбити слова, які б виражали почуття тих, хто доклав рук до розробки, виробництва, продажу, придбання й запуску ракети, а також усіх, для кого вибухова речовина бризантної дії була елементом індустрії розваг:

… Завершення — то

Бажане благоговійно.

Вільям Шекспір (1564–16161)

35

За двадцять хвилин до того, як ракета палко поцілувала радіолокаційну тарілку, капітан Адольф фон Кляйст зробив висновок, що вже можна спокійно спуститися зі спостережного поста на щоглі «Баійї де Дарвін». С’удно обібрали вщент, і тепер воно мало навіть менше вигод та навігаційних засобів, ніж маленький дерев’яний вітрильний