Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

негайно всіх богів і оголосити: той, хто не з'явиться на засідання, заплатить кару у десять тисяч нуммів. Налякані такою погрозою, небожителі швиденько заповнили небесний зал, а величний Юпітер, сидячи на високому троні, так сказав:

— Боги, занесені в список Музами[176], всі ви, звичайно, добре знаєте цього молодика, якого я виплекав власними руками. Вважаю за необхідне приборкати надмірний запал його ранньої молодості. Вже набридло слухати, як щоденно його чорнять розповідями про любовні пригоди та різні ганебні витівки. Треба відняти всього будь-яку нагоду щодо цього і накласти пута на його молодечу розбещеність. Уподобав він дівчину і позбавив її дівоцтва. Нехай же він її й має, нехай голубить у своїх обіймах, нехай насолоджується її вічним коханням.

І, звертаючись до Венери, каже: — Ти, доню, не сумуй і не бійся, що шлюб твого сина із смертною дівчиною знеславить твій високий рід і становище. Я постараюся, щоб шлюб не був нерівним, а законним, згідно вимог подружнього права[177].

Тут він наказує Меркурію негайно доставити Псіхею на небо і, подаючи їй чару з амброзією, каже: — Візьми, Псіхеє, оцю чару і стань безсмертною. Нехай ніколи Купідон не розстається з твоїми обіймами і нехай ваш шлюб буде вічним.

24. Незабаром почалася розкішна учта. Почесне місце зайняв молодий, пригортаючи до грудей дружину Псіхею. Так само лежав зі своєю Юноною Юпітер, а над ними по порядку всі інші боги. Чару з нектаром, який у богів служить замість вина, подавав там. Юпітерові його чашник, уславлений сільський хлопчина[178], а іншим богам підносив Лібер[179]. Вулкан куховарив, Ори обсипали бенкетуючих трояндами та іншими квітами, Трації скроплювали пахощами, Музи розважали всіх мелодійним співом, Аполлон співав під ліру, красуня Венера танцювала у такт милозвучної музики, підібравши собі такий супровід, що Музи співали хором, Сатир[180] грав на флейті, а молодесенький Пан дмухав у сопілку. Ось так урочисто й законно Псіхея стала дружиною Купідона. Згодом народилася в них дочка, яку ми називаємо Насолодою[181].

25. Таку казочку розповіла несповна розуму, напівп'яна стара баба полоненій дівчині, а я, стоячи неподалік, шкодував, божуся Геркулесом, що не мав напохваті табличок і палички, щоб записати її захоплюючу оповідь. Тим часом після якогось, видно кровопролитного бою, вертаються розбійники з багатою здобиччю. У той час, як поранені залишились, щоб заліковувати рани, деякі, найбільш відчайдушні, квапляться забрати решту здобичі, схованої, як казали вони, в якійсь печері. Попоївши нашвидку, не шкодуючи батогів, розбійники виводять мене й мого коня, щоб навантажити на нас награбоване добро. Виснажених незліченними підйомами і поворотами, приганяють нас під вечір до печери-тайника. Там нав'ючують на наші спини різноманітну поклажу і, не дозволивши нам відсапнути, квапливо женуть назад. По дорозі так мене батожили й штурхали, що я, спіткнувшись об придорожній камінь, упав від утоми на землю. Але і тоді грабіжники немилосердно лупили мене, щоб я піднявся, хоч я здорово покалічив собі праве стегно й ліве копито.

26. — Як довго, — озвався один із розбишак, — ми будемо даром кормити цю дохлу шкапу, до того ще й кульгаву? — А інший розбійник на це й каже: — Справді, відколи, на нашу біду, увійшов цей віслюк у нашу господу; у нас немає порядного прибутку, а найвідважніші з наших або лежать поранені, або загинули. — Тут втручається третій розбійник: — Даю вам чесне слово, як тільки цей осел донесе в печеру поклажу, я скину його в глибоке провалля, і коршуни матимуть смачну поживу.

Покіль ці добросерді люди обмінювались думками про мій кінець, ми дістались додому. Річ у тім, що від страху перед смертю у мене на копитах ніби крила виросли. На місці вони знімають з мене ношу, не турбуються зовсім ні про мене, ні про коня, забувають також і про мою смерть. Забирають поранених товаришів, які залишились удома, спішать назад, щоб власними руками перенести решту здобичі у схованку, тому що, як казали, їм остогидла наша повільність. Мене тим часом охопила тривога, коли подумав про смерть, яку готують мені. Я так собі міркував: — Чого ти стоїш, Луцію, чому ждеш ти іще більшої біди? Найжорстокішу смерть ухвалили для тебе розбійники, а виконати смертний присуд — проста річ. Невже ти не бачиш неподалік урвища, наїжаченого гострим камінням? Поки ти скотишся вниз, у провалля, вгрузнуть в твоє тіло кам'яні гостряки і розшматують його на клапті. Адже хвалена твоя магія надала тобі тільки ослячого вигляду та прирекла на страждання, властиві ослу, але наділила не грубезною ослячою шкурою, а тонесенькою, як у п'явки. Чом же ти не наберешся відваги й не подумаєш про свій порятунок, поки немає розбійників і коли випадає для цього зручна нагода? А може, боїшся, що стара стежить за тобою? Хвицони її разочок копитом як слід, і то навіть копитом кульгавої ноги — і готово! Але куди його тікати і-хто дасть мені притулок? Ось тобі безглузде, справді осляче роздумування! Бо будь-який мандрівник, зустрівши таку прекрасну верхову тварину, неабияк зрадіє й забере мене з собою.

27. Не довго думаючи, я, смиконувши, звільняюся з прив'язі і щодуху, з усіх чотирьох копит кидаюсь тікати. Але моєї втечі не могли не помітити соколині очі хитрої старушенції. Тільки-но вона побачила мене на волі, схопила за кінець ременя й намагалася було з усіх сил затримати мене і завернути назад із завзяттям, не властивим ні похилому вікові, ні слабосилій статі. Але я, згадавши про зловісну погрозу розбійників, не виявив ніякої пошани до старої, навпаки — хвицонув її задніми копитами з такою силою, що вона гепнула на землю. Хоч вона і розпласталась на землі, проте не випускала з рук ременя, так що я, біжачи, ще деякий час волочив її за собою по землі. Стара криком і лементом почала гукати на поміч когось сильнішого. Але марно: не було нікого, хто б міг їй допомогти, хіба що оця дівчина-полонянка. Вона на крик вибігає і бачить незабутнє видовисько, бачить другу старезну Дірку[182], яку тягне за собою не бик, а смішний осел. І дівчина, в якій прокинулась чоловіча сміливість, зважилась на неабиякий подвиг: вона вихопила з рук старої ремінь і, зупинивши мене пестливими словами, жваво вискочила на мою спину і стала підганяти до швидкого бігу.

28. Таким чином, мене спонукала до втечі моя власна жага вирватись на волю і водночас бажання звільнити з неволі дівчину. Крім того, ще й підстьобував батіжок, яким раз по раз частувала мене