Люк Бессон - Артур і мініпути

однак усі його старання марні. Селенія не відводить погляду від столика, за яким залишилися хлопчики. Вона бачить, що довела Артура до шаленства, і відчуває справжнє задоволення. Що ж, усі жінки однакові: їм так важко догодити.

— Принцесі особливо складно назвати свого обранця, — розмірковує вголос Макс. — Ніколи не вгадаєш, кого тобі підсунуть. Вам, певно, потрібна допомога…

— І саме ви пропонуєте її? Ви дуже шляхетні… Але я можу обійтись, — усміхається принцеса, — її розважають упадання кошлатого одоробла.

— Я люблю допомагати ближнім. Бути завжди напоготові і відгукуватися на прохання. У мене багатий досвід: я допомагаю усім п'ятьом своїм дружинам.

— Ви маєте аж п'ять дружин? — дивується Селенія. — А коли ж ви встигаєте їм допомагати?

— А мені подобається працювати! — збуджено заявляє кльовочувак. — Можу працювати вдень і вночі цілий тиждень. Я ніколи не стомлююсь!

Сумний Артур сидить за столом і спостерігає, як Селенія кокетує з диким тубільцем.

— Ну й що? — буркотливо промовляє він, ледве повертаючи важкого язика. — Дівчисько, та й усе! І, до речі, навіть не дівчисько — їй ось-ось буде тисяча років! І на біса мені така стара панна?!

Напроти нього сідає осмат-вербувальник і загороджує своєю спиною танцмайданчик.

— Чого це такий класний хлопець сидить з порожньою склянкою? — звертається до Артура осмат з посмішкою коцура, що примітив необачну мишу.

— А… гик… гик… як… гик… Її наповнити… гик… гик… вона не буде порожня! — затинаючись, відповідає хлопчик.

Осмат знову посміхається — цей тип від нього не втече.

— Ого! Та ти ж дуже мудрий! — улещує він. — Значить, ми з тобою домовимося!

І, схопивши клешнею склянку Артура, гукає до офіціанта:

— Гей, налий-но ще!

А Барахлюш тим часом підбігає до барної стійки і з розмаху штовхає викрадача ножика — в ту мить, коли той здмухує вогняну піну зі своєї склянки. Піна летить на всі боки і потрапляє злодієві на обличчя.

— Ти що — збожеволів? — верещить кльовочувак, ніби цвіркун, якому наступили на черево.

— Це мій ножик! Ти його вкрав у мене! — сердито кричить Барахлюш, розлючений, як бультер'єр. — Це мій ножик, чуєш, мій! Мені його на день народження подарували!

Кльовочувак простягує руку, хапає принца за поперек, підіймає його і здивовано дивиться, як той люто смикає ногами і молотить руками повітря.

— Ти здурів! Заспокойся, блошенятку! У мене такий же ножик, як був у тебе.

— Брешеш! Це мій! Я в цьому певен! Я впізнаю його серед тисячі ножиків! Віддай мені його, чуєш, ти! — упирається Барахлюш.

До них стройовою ходою прямує осмат. Судячи з його постави, — це офіцер.

— В чім річ? Що сталося? — бундючно запитує він: так зазвичай віддають команди старші сержанти.

— Та нічого, дрібниці! — солоденьким голоском відповідає кльовочувак.

— Ні, сталося! — наполягає Барахлюш. — Цей чувак украв у мене ножика!

Злодій розтягує губи в широкій посмішці, натякаючи осматові, що хлопчик пожартував.

— Дурника клеїш? — кричить Барахлюш. — А дзузьки! Капітане, я вам зараз усе поясню…

Кльовочувак жестом фокусника витягує дві товстелезні сигари.

— Чи не бажаєте, пане офіцере? — пропонує він.

Осмат замислюється на якусь мить. А потім бере клешнею обидві сигари: одну кладе до кишені, а другу, припіднявши забрало шолома, — суне у дзьоб. Як правило, осмати ходять із опущеним забралом, але, щоб закурити, доводиться його підіймати. Тоді всі, хто стоїть поруч, можуть побачити обличчя осмата. Хоча ті, кому з цим «пощастило», намагаються скоріше забути… Голова в осматів кругла — без волосся і вух. Замість обличчя — плоский овал, як морська галька, сточена хворобами і з'їдена віковою ерозією. Замість носа, як у людей, в осматів гострий дзьоб. Два маленькі червоні очка-цятки дивляться на світ безсторонньо. Отже, обличчя осматів краще ніколи не бачити.

Кльовочувак запопадливо підносить осматові сірника. Той поволі затягується, тоді мерзенно усміхається, від чого кров застигає в жилах.

Злодій відпускає Барахлюша, але принц не заспокоюється: він хоче повернути свого ножика. Та вже розуміє, що шансів мало…

Макс і Селенія все ще танцюють. Кльовочувак старанно розважає принцесу балачками, а точніше — схиляє її до розмови про одруження.

— Ви хочете відмовитися від моєї щирої допомоги? — медоточивим голосом запитує він.

— Одруження — справа відповідальна справа, тому вирішувати її потрібно самостійно, покладаючись лише на себе, — підкреслено урочисто відповідає Селенія нав'язливому кавалерові.

— Підтримую вас на всі сто відсотків. Але коли ми познайомимося ближче, ви зрозумієте, що зі мною можна мати справу. Потанцюймо ще, випиймо трішки, і я певен, що ви зрозумієте: саме я можу вам стати у пригоді…

Селенії весело: цей кльовочувак такий смішний, такий самовпевнений!

Їй хочеться по-змовницьки підморгнути Артурові, але вона помічає, що хлопчик уже не дивиться на неї. Він уткнувся носом у якийсь папір і ніби збирається його підписати. А вербу вальник-осмат уже подає йому перо. Артур тримає в одній руці склянку, в другій — сигару. В погляді хлопчика нема й натяку на здоровий глузд. Механічно проковтнувши вміст склянки, він гримає нею об стіл і тремтячою рукою береться за перо. Ос-мат підсуває йому контракт, бо хоче якомога швидше отримати автограф цього невдахи-мініпута. Артур зволікає з підписом, бо ніяк не второпає, в якому рядку його ставити. В цей час у нього за спиною виростає Селенія. Різко вихопивши перо, вона нахабно заявляє вербувальникові:

— Перепрошую, та… мені б хотілося з ним потанцювати, доки він не підписав зобов'язання танцювати невідомо з ким…

Осматові це не подобається, але що поробиш… Тягнучи за собою Артура до танцмайданчика, принцесі треба подбати ще й про те, щоб він не втрачав вертикального положення.

— Я так вдячний тобі, що ти запросила мене потанцювати, — задоволено промовляє хлопчик і безглуздо усміхається.

— До тебе дійшло, що ти хотів підписати? — сердито запитує принцеса.

— Звичайно, ні! Та яка різниця? — язик уже давно не слухається Артура, а він усе намагається говорити. Уперше спробувавши алкогольного напою, хлопчик переоцінив свої можливості…

— Ти що, — хочеш у такому вигляді йти далі? Чи думаєш, що ми тебе будемо волокти за собою? Не дочекаєшся! Вкладемо під столом, щоб проспався й прийшов до тями, а самі підемо далі. А коли повертатимемося, то заберемо тебе, як валізу із камери схову!

Хоча думки в голові Артура й плутаються, та він розуміє, що принцеса має рацію. Він вчинив нерозумно — міг же зірвати всю операцію! І зовсім забув про час! А його перебування в країні мініпутів суворо обмежене. Якщо, звичайно, він не вирішить залишитись у них на кілька років… або назовсім. Він уперше про це подумав — і вмить протверезів. Хлопчик випрямляється і робить спробу рухати ногами в такт