Стендаль - Червоне і чорне

ось хто придумав таке неподобство. Але чому? Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзі після того, як сім'я мера повернулась до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав Ксав, захворів: пані де Реналь раптом пройнялася докорами сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за кохання послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшенний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про те, який тяжкий її злочин перед богом.

Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона безтямно любила бога; тепер вона так само несамовито його боялася. Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що її страх нітрохи не корився розуму. Жульєн побачив, що розумні міркування не тільки не заспокоювали пані де Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, що це диявольська мова. Але Жюльєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хворобу хлопчика. Стан його ставав дедалі тяжчим. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім перестала спати й весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед богом і людьми в своєму злочині.

— Благаю вас, — казав їй Жюльєн, як тільки вони залишилися самі, — не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви ще кохаєте мене, не кажіть нічого: ваші признання, не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного бога вона повинна або зненавидіти Жюльєна, або втратити сина, і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

— Залиште мене, — сказала вона якось Жюльєнові, — заради бога, покиньте цей дім: ваша присутність убивав мого сина. Бог карає мене, додала вона, він справедливий; я схиляють перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не думала каятися. А це перший знак того, що бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана вдвоє.

Одної ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючи в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь впала на коліна перед своїм чоловіком. Жюльєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки.

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

— Прощай! Прощай! — кинув він і пішов до дверей.

— Ні, вислухай мене, — скрикнула його дружина, стоячи на колінах перед ним і намагаючись утримати його. — Те повинен знати всю правду! Це я вбила сина. Я дала йому життя, я і відбираю його. Небо карає мене, я зогрішила перед богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

— Романтична маячня — скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхватити руками його коліна. Все це романтична маячня Жульєн, пошлить по лікаря, як тільки розвидниться. — І він пішов до себе спати. Пані де Реналь вдала на коліна напівпритомна, але судорожно відштовхнула Жюльєна, що кинувся їй на д допомогу.

Жюльєн був приголомшений.

«Так ось що таке гріх перелюбства, — подумав він. Хіба можливо, щоб оті шахраї попи мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно.

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жюльєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене, казав він собі.

— Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї? Покинути її? Але вона залишиться сама самісінька в такому страшному горі. Від її йолопа чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він вчинить скандал. Вона може все розказати — боже милосердний! — оті наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить з свого дому, — звичайно, неспроста, Від горя, від страху перед богом вона забула, що це за людина, — вія для неї тепер тільки священик».

— Іди звідси — сказала раптом пан де Регаль, розплющуючи очі.

— Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, відповів Жюльєн

. — Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говоримо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, і себе занапастиш. Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер'єрі, всі в Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись…

— Цього я й хочу, — скрикнула вона, підводячись, — Я страждатиму — тим краще.

— Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

— Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх — може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести богові? Може, він змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву, — я готова на все.

— Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого бога… Ах, господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава.

— Ах, ти любиш його, любиш! — вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.

Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

— Я вірю тобі, вірю! — повторила вона, упавши навколішки. — 0, мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді це було б