Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Повернувшись, Франсуаза повідомила:

— Це пані Амеде. Каже, заманулося прогулятись. А дощ так і періщить.

— Це нітрохи не дивує мене, — мовила тітка Леонія, заводячи очі під лоба. — Я завжди стверджувала, що в неї все не так, як у людей. Не хотілося б мені бути зараз на її місці.

— Пані Амеде робить усе на збитки іншим, — м'яко зауважувала Франсуаза; розмовляючи з челяддю, вона відгукувалася різкіше: пані Амеде, мовляв, трохи «теє».

— Ось уже й відправа звершилась! Не прийде Евлалія, — зітхала тітка. — В таку негоду вона боїться вистромити носа на вулицю.

— Але ще немає п'ятої, пані Октав, зараз тільки половина.

— Тільки половина? А я вже попіднімала фіранки, щоб у кімнаті не було так темно. Пів на п'яту! Тиждень до молитви про благословіння полів! Ох, люба Франсуазо! Мабуть, Господь Бог прогнівився на нас! Та й, сказати по щирості, ми заслужили цього. Як говорив мій сердешний Октав, забули ми Бога, от він нас і карає.

Яскрава червінь заливала тітчині щоки — появлялась Евлалія. На жаль, ледве вона входила, як поверталася Франсуаза й з усмішкою, аби показати, що й вона теж радіє, як зрадіє зараз господиня її повідомленню, промовляла, рубаючи кожне слово, аби тітка бачила, що вона, як належить добрій служниці, достеменно передає, хай і непрямою мовою, те, що зволив переказати гість:

— Його велебність пан кюре буде радий, буде щасливий, якщо пані Октав не відпочиває зараз і зможе його прийняти. Його велебність не бажав би турбувати пані Октав. Його велебність внизу, я провела його до зали.

Насправді візити кюре не приносили тітці аж такої великої втіхи, й ота всерадість, яку Франсуаза вважала за обов'язок напускати на себе щоразу, тільки-но випадало доповідати про нього, майже розминалася з настроєм хворої. Шкодую, що я так мало спілкувавсь із цим чудовим мужем: у мистецтві він нічого не тямив, зате добре знався на етимології. Призвичаєний оповідати почесним парафіянам про церкву (в нього навіть виник задум написати історію комбрейської парафії), кюре стомлював тітку нескінченними поясненнями, причому завжди одними й тими самими. А коли являвсь одночасно з Евлалією, тітці було дуже прикро. Вона не любила, коли гості приходили гуртом, їй хотілося взяти від Евлалії все. Але не запросити кюре не могла, тож коли священик уже підводився прощатись, нишком кивала Евлалії затриматися.

— Ваше велебність, що це я чула? Нібито якийсь художник поставив у нашій церкві мольберт і копіює вітраж? Дожила я до сивого волосу, а такого ще не чула! До чого люди докотились! Адже це найбридкіше, що тільки є в церкві!

— Найбридкіше? Я б не сказав. У храмі Святого Іларія є на що подивитись, але деякі інші частини моєї вбогої базиліки так занепали, — адже на всю єпархію це єдина святиня, й досі не реставрована! О Боже мій! Паперть брудна і ветха, але в ній чується щось величне. Гобелени з Естер ще туди-сюди. Правда, особисто я не дав би мідяка за них, а ось знавці стверджують, нібито наші Гобелени поступаються лише перед гобеленами Санса. До речі, визнаю, коли відкинути деякі натуралістичні подробиці, художникові не відмовиш у спостережливості. Зате вітражі! Навіщо вікна, які не пропускають світла й навіть оманюють зір плямами непевного кольору! І це в храмі, де плити підлоги повипинались або позападали, — адже мені забороняють перемостити підлогу, мовляв, це могильні плити комбрейських абатів та державців Германтських, колишніх графів Брабантських, прямих предків теперішнього дюка Ґермантського, так само як і дюкині, його дружини, бо вона теж з роду Ґермантів і вийшла заміж за свого родича. (Моя бабуся через неуважливість до людей видатних часто плутала імена й щоразу, коли при ній згадувано дюки і по Ґермантську, запевняла, ніби та доводиться кузиною маркізі де Вільпарізі. Усі реготали, а бабуся, виправдуючись, покликалася на якесь запрошення на весілля чи хрестини:

— Мені пам'ятається, там була згадка про Ґермантів. І цього разу я вже не тяг руку за нею: не міг припустити, щоб існував зв'язок між її пансіонною подругою й онукою Женев'єви Брабантськоі.)

— Візьмімо Руссенвіль, — вів далі кюре, — тепер це не більше ніж парафія фермерів, а колись же там, мабуть, жили в статках, містечко славилося фетровими капелюхами й годинниками. — (Звідки взялася назва Руссенвіль — не можу напевно сказати. Як на мене, первісна назва була Рувіль — від латинського Radulf villa[4], як Шатору — від Castrum Radulfi[5], та про це іншим разом.) — Отож у тамтешній церкві чудові вітражі, майже всі новочасні. Але тому препишному «В'їздові Луї Філіппа до Комбре» місце не там, а в самому Комбре: кажуть, він може змагатись із славетними вітражами Шартра. Не далі як учора я спіткав брата доктора Переп'є — він вітражник і запевняє, що це робота знакомита. Так ось, я спитав художника, а він людина вельми ґречна й знавець свого діла: «Що ви бачите незвичайного в цьому вітражі?» Опріч усього іншого, він ще тьмяніший за решту.

— Я певна, якби ви попросили його превелебність, — мляво зауважила тітка, яку ця розмова вже стомила, — він не відмовив би вам у нових вітражах.

— Багатійте надіями, пані Октав! — відповів кюре. — Але ж саме його превелебність і роздзвонив про цей злощасний вітраж, нібито він зображує державця Ґермантського, прямого нащадка Женев'єви Брабантськоі, теж цього коліна, Жільберта Лихого, якого розгрішує святий Іларій.

— Але ж де там святий Іларій?

— Уявіть собі, він там є, в куточку: ви ніколи не звертали уваги на даму в жовтій сукні? Ось це і є святий Іларій, той самий, що на нього в деяких провінціях кажуть, як ви самі здорові знаєте, святий Ілля, святий Ельє, а в Юрі — кажуть святий Ілі. До речі, є ще цікавіші перековеркування імен святих на чужий кшталт Sanctus Hilarius. Так, наприклад, вашу заступницю, моя найдобріша Евлаліє, Sancta Eulalia, знаєте, на кого її перелицьовано в Бургундії? Не більше й не менше як на святого Елігія: зі святої вона перевернулась на святого. Уявляєте собі, Евлаліє? Після вашої смерті з вас зроблять хлопця.

— Вам аби глузувати, ваша превелебність!

— Жільбертів брат, Карл Заника, був благочестивий принц, але, рано втративши батька, Пипіна Навісного, який помер від запаморочення розуму, Карл правив з усім своєумством молодика, що не дістав доброго виховання, й коли йому не подобалася пика якогось городянина, він вимордовував усіх людей міста до останку. Жільберт, аби помститися Кардові, звелів спалити комбрейську церкву, найдревнішу, ту саму, яку Теодеберт, рушаючи в похід на бурґундів із розташованої