Галина Костянтинівна Вдовіченко - Маріупольський процес

Пішов до ополченців ще у травні, на хвилі цікавого нетерпіння, а тоді знайшов своєму вибору пояснення. Хотів, мовляв, спробувати. Перевірити, як воно зблизька, чи варто з ними бути. А чи залишатися з обережними спостерігачами, очі в землю: ми не з тими і не з цими, ми самі по собі; хто переможе, з тими й будемо. А тоді Вітька-Тарпана затягнуло, не виборсатись. Та він і сам вже не хотів.

Він був лише на рік старший від Ольги. У дитинстві вони весь час бавилися разом. Навіть у карти гуляли удвох, у підкидного. На баргароні нерідко сиділи, у кожного була своя гілка. Брат донедавна залишався по-дитячому смішним, клаповухим, багато у чому наївним. А тепер он – Тарпан. Грізний лихомовець, байдужий до своїх. Мамі по телефону хіба два-три слова скаже, коли вже сто разів нагадаєш. «Так… ні… Пока!» До баби Ані і не озивається часом. До Ольги рипить. Кого він захищає?

Але саме завдяки Вітькові стало відомо, де зараз Валька. Повернувся за кілька днів із району, привіз до села кульгавого Васька. Того вхопили просто з-за столу, із хлібом в одній руці та ложкою в іншій, того ж дня, що й сусідку. Але швидко відпустили.

– Розібралися, що й до чого, то й відпустили, – поважно звітував Васько на вулиці перед клубом.

Кілька односельців дивилися недовірливо, жодних емоцій не виказуючи.

– Невинний, то й відпустили. Чого мене тримати у застінках?… – неспішно розводився Васько. – А Валька що? Її не відпустять. Вона навідницею була.

– Ки-им? – не витримав дід Петро. – Що ти плескаєш язиком? Якою навідницею? Це ти мені, старому артилеристу, таку пургу женеш?

– За що купив, за те й продаю! Сказали, що вона чіпляла маячки на будинки і по них потім Нацгвардія лупила з пушок.

– На твій курник причепила маячок, чи як? Тобі ж курник розфігачили, ні? І то, здається, вантажівкою. Важливий об’єкт! Ото вже влучили – то влучили! А все завдяки Вальці-навідниці!

Васько ображено пошкутильгав додому, розмахуючи рукою, наче з кимось невидимим розмовляв. Бубонів собі під ніс, але замовк, почувши кроки за собою. Ольга наздогнала його, торкнулася рукава.

– Ти Вальку бачив? Розмовляв із нею?

– Звичайно, що бачив. В одному підвалі сиділи.

– І що вона? Як?

– Та як… Ми коротко бачились. Її привели від чеченів. Чи осетинів, чорт їх маму знає. І до батареї наручниками – клац. Да-а… Плакала. Сильно побили її, одяг на ній подерли… Нам кашу якусь принесли… ну, як кашу?… щось таке, у порожніх стаканчиках з-під йогурту. Без ложок. То я свою пальцем виїв, а вона не їсть. Я їй кажу: будеш свою? Вона головою похитала, я й доїв… Пити тільки хотіла, а так не їла нічого.

– Це вона тобі про маячки сказала?

– Чого б це вона? Ні, вона нічого не говорила, тільки плакала. Це мені потім хлопці сказали: та, що з твого села, мовляв, навідниця. А так і не скажеш… Хто вас, баб, пойме… На вигляд одне, на ділі зовсім інше.

– Вона й далі там?

– А звідки мені знати? Мене відпустили. Твій Вітька повертався, то і я з ним. І всьо. Не знаю більше нічого.

– Слухай, Вась, ти ж від Вальки старший на рік-два?

– На три. А що?

– Ти ж її знаєш. Для чого дурниці повторюєш? Невже ти віриш, що вона навідницею була?

Васько губи стиснув, схилив голову до плеча: хто його зна, промовисто говорив його вигляд. А сказав таке:

– Більше вірю, чим не вірю. Вона й з тим полоненим гуляла, з укром, що у вас працював. Все може бути, а шо?

А через кілька днів здійнялася стрільба, метушня, уночі ополченці залишили село, зранку стало відомо, що і райцентр теж. Село завмерло в очікуванні, що ж тепер буде. Коли з протилежного боку на в’їзді загуркотіла військова техніка, наближаючись та здіймаючи дорожню куряву, ніхто на вулицю не вийшов.

Через щілини у паркані Ольга бачила, як біля воріт зупинився зелений пазик, відчинилися двері, з них вибігли троє військових – жовто-блакитні нашивки на рукавах – кинулися поспіхом підбирати із землі стиглі жерделі. Двоє пхали їх до кишень, а один обтирав до штанів і похапливо їв. Водій мотору не глушив.

Ольга рипнула хвірткою, вийшла, тримаючи повні руки яблук, подала наймолодшому порожній пакет. Хлопці розгубилися.

– Візьміть, – сказала. – Нарвіть жердель у пакет із дерева, он їх скільки…

Й сама допомогла, підтягуючи гілки донизу.

– А я було подумав, ви сваритися вийшли, – усміхнувся до неї старший, зморшки рухнулись навколо очей.

Із автобуса на них дивилися втомлені темні обличчя. Над розсипами жердель у траві бавились оси.

Щойно пазик рушив, як Ольга побачила діда Петра, він сунув безлюдною вулицею назустріч, піднісши руку у вітальному жесті. Із «пазика» йому відповіли подвійним гудком. Ольга дочекалася, коли дід наблизився.

– То що? – запитав. – Твого серед них немає?

– Він зараз під Донецьком.

– Ага. Ну добре, якщо так.

– Діду Петре, – сказала, наче пригадавши, – позичте свій армійський рюкзак.

– Для Вітька? Так вже пізно! Поїзд пішов.

– Для мене.

– Ага. Усе одно нема.

– Та ж був місяць тому, я вас із ним у магазині бачила.

– А тепер нема. Загубився. Для чого він тобі?

– Щоб знати, чи передавати вам вітання… Чи не помилюся… То нема, кажете, наплічника?

– Нема. А тому, від кого вітання, теж передавай привіт. Чом би ні?…

15

Усяка робота професіонала вимагає: одразу видно, що не Лом вечерю готував – каша пригоріла. Міхалич натомість свою порцію з’їв, відсунув тарілку. Йому вже за п’ятдесят, а жодного зайвого кілограма. Невисокий, сухий, справді, наче азовська тарань. Зранку робить зарядку й страждає, коли немає можливості обливатися холодною водою. Його легко уявити молодим і так само легко – старим. Такий самий буде, без черевця. Не допустить. Зморщок матиме більше, а решта усе те саме буде: зарядка, холодна вода, самомуштра, дисципліна… Він був у дев’ятій сотні на Майдані, з афганцями. А тепер при найменшій нагоді повторює: я намагаюся вам розповісти про речі, які можуть врятувати життя.

Одного разу, каже, відставивши убік велике горня з чаєм, мало не загинув у лісовій пожежі. Так розповідав, що всі наче бачили той осінній день, навіть чули потріскування вогню та запах згарища.

…Вітер жене вогонь по траві і по верхівках дерев. Чорний дим клубочиться, вистрілюють іскри. Чурх! – іскра пролітає сотні метрів, запалює сухе бадилля під ногами. Вогонь біжить рудою лисичкою по лісовій підстилці. Сушняк, гнилі пеньки, кущі – усе спалахує