Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

Цілий день по дорозі гурчали машини. Із них солдати почали викидати великі мішки. А під обід люди в селі дивувалися: нащось наші солдати переодягалися в німецьку форму.

«Так треба! – пояснювали солдати тим, хто питався. – Це так треба для конспірації. Ви ж хочете, щоб війна скоро закінчилася? Треба німців обманути!»

А потім, Міловице, сталося щось страшне: надвечір, уже сутінками, ще одна військова частина увійшла в село, й між ними зав’язався кривавий бій.

Сільські люди вже й привикли до тих боїв, і кидалися тікати хто й куди: одні бігли в поле, другі лізли в погреби.

А на ранок, коли все стихло й зійшло сонце, люди вибралися з погребів і побачили, як скрізь по полю валялися трупи чоловіків, вже знайомих – своїх, перебраних у форму фашистів, і справжніх своїх…

Трупи валялися скрізь: по вулицях, на полі, були розкидані по березі й плавали на мілині. Вода була в річці червона від крові, що витекла. І щоб перейти з однієї вулиці на іншу, треба було людям переступати через мертві тіла.

«Ой, людоньки, що ж ви наробили, солдатики?!» – плакали над мертвими чоловіками жінки…

А на Ганю твою, Міловице, напала вже не перша біда: обкидало її всю вавками; спочатку обкидало, Міловице, твоїй дитині низ живота, тоді руки й ноги. А коли стало видно криваві чиряки по всьому лиці – дядина, зібравши у хустину Ганине шмаття, дала їй вузлика до рук і, дивлячись собі під ноги, винувато попросила: «Іди, Ганю, йди собі кудись від нас, може, й до своєї хати. Не хочу, щоб і на мене таке напало. Я ж не знаю, що це за болячка. Зрозумій мене, дитино, і прости, що ж зробиш… – А вже від воріт гукнула, так, аби не бути винною: – А до нас можеш заходити коли обідати».

Пішла Ганя в той же день берегами до твоєї, Міловице, сестри Катерини.

Переступаючи через мертві тіла, йшла Ганя берегом і трусилася від страху. І ніхто не чув плачу твоєї дитини, Міловице, хіба мертві солдати, що лежали під небом, попіднімавши вгору сліпі лиця, але вони не могли втішити…

* * *

Добре, що вже була весна…

Насилу дочекалася ти, Міловице, звістки про кінець війни…

Їхали ви, втікачі, знов підводою всім гуртом назад до свого села. Але людей тепер було так багацько, що мусила ти, Міловице, йти за возом пішки.

«Неправду казав солдат. Добре, що неправду!» – раділа всю дорогу.

Полями, ярками й берегами добивалася разом із дітьми своїми додому. І що ближче ви підходили, то більшу бачили скрізь розруху. Але те вже не лякало так сильно, як невідомість.

А ти, бідна Міловице, якби могла, то кинулася б тоді бігти вперед, і байдуже, що була дуже змучена. Бо вдома ж на тебе чекала Ганя. І всю дорогу ти терпла, і страшно тобі було: чи ж хоч жива твоя дитина?…

І не чула ти, Міловице, тяжкості й болю у збитих до крові ногах.

Ще здалеку побачила ти свою хату, вона стояла на горбку у голих вишнях, і було видно, яка хата обшарпана й побита. Але то була своя, рідна хата.

Як перейшли ж ви через гору й були вже біля крайніх садиб, то примітила ти, Міловице, що хата сусідів ваших, сестри Ількової та її чоловіка Гарсеня, була геть ціла, і стіни, й вікна – все було на місці. А у вашій хаті – ні вікон, ні дверей, ще й снаряд вибив у стіні величезну дірку…

«Переночуєте цю ніч у нас, – сказала тобі, Міловице, Олександра. – У нас хата осталася ціла, не те, що у вас…»

І ти з дітьми знов лишилася в чужій хаті, Міловице, бо уже був вечір і всі були дуже змучені далекою дорогою, а рідна хата хоч і була тут, близько, але дуже покалічена.

Через якийсь час прийшла Ганя, люди переказали їй, що мати вернулася. Дитина твоя стояла в порозі худа й змарніла. Кинулася ти, Міловице, обіймати її і гірко заплакала. А Ганя твоя мовчала, тільки винувато дивилася собі під ноги. Аж совісно тобі, Міловице, стало від того, що побачила ти, який дорослий став у Гані погляд.

«Де ж ти, моя бідна дитино, увесь цей час була?» – питала ти в Гані.

«Я, мамо, у дядька Степана жила, а тоді в тітки Катерини…»

«Дай же їм, Боже, здоров’я!»

У чужій хаті повилазили, Міловице, діти твої на піч грітися.

«Ану злазьте з моєї печі!» – кричав Дмитро, Олександрин син, і розштовхував твоїх дітей, Міловице, і бив їх кулаками.

«А це чого, я теж хочу грітися!» – плакав Гріша.

«Це наша піч, іди додому та грійся на своїй!»

«Нема в мене своєї печі!»

«Якось помиріться, діти», – просила Олександра.

Спати ви того вечора полягали зарання й покотом, хто де вмістився.

А другого дня, тільки стало розвиднятися, схопилася ти, Міловице, на ноги й розбудила Ганю, наспіх замісили ви глини і позаліплювали дірки в стінах. До того було у вашій хаті шість вікон, тепер осталося тільки два, бо й вікна ви позабивали дошками. А тоді знайшли й притулили до одвірка вирвані двері.

Як же в хаті стало поночі від позатулюваних дірок, розтопила ти, Міловице, піч, і як пішов по хаті теплий дух, виліз Гріша на лежанку й на все горло закричав: «Як же нам тепер добре в своїй хаті!»

І плакала ти, Міловице, від утіхи, і бідна твоя Ганя сміялася. Пам’ятаєш, тільки маленька Маруся чухалася й дуже плакала, бо її заїдали воші? Здавалося, що коси у дитини твоєї самі ворушилися.

Від цих вошей помер у війну твій, Міловице, батько, бо лютував скрізь тиф.

«Мамо, – якось сказала тобі, Міловице, Ганя. – Треба нам того кожуха, що діти вкриваються, винести надвір, бо воші з нього аж сиплються!»

Винесли ви старого кожуха до копанки, добре натерли його чорним дігтярним милом – і ще цілий день у воді вимочували.

А тоді висушили кожуха на сонці й добре витріпали. Тим милом дігтярним, пам’ятаєш, Міловице, ви самі у війну купалися і прали ним одежу, але вошей вивести ніяк не можна було.

Швидко настали й Зелені святки. І коло хати, і в дворі, і на городі вашому роботи було повно. Не могла ти, Міловице, знайти часу, щоб відпочити хоч у неділю.

«Війна усе позжирала!» – говорили люди в селі.

«Але