Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

ніж для тих, котрі щасливо засинають у першому ряду… І Еммі теж захотілося щось розповісти — а тих історій та байок вона знала чимало.

Іринка великодушно поділилася з нею роллю оповідачки. Зав’язалася така собі роду дуель побрехеньок: поки одна розповідала — друга підстрибувала на стільці від нетерпіння, чекаючи своєї черги.

— …що, мовляв, без польотів у труні працювати не буде. Вбухали в цю труну половину всього бюджету! Прем’єру зіграли — резонанс. Зал повний. Шостий спектакль, сьомий, десятий… Аншлаги! А на одинадцятому наші умільці, монтувальники, восьме березня відзначали. Це ж треба було додуматися — поставити «Вій» на восьме березня! Коротше кажучи, Оленка Дроздова, що у першому складі Панночку грала, злітає у своїй труні…

Ігорчик раз і два зазирнув на кухню. Потім Емма чула, як він вийшов з квартири разом з Офелією — видно, зрозумів, що репетитора не швидко дочекається.

Іван пішов покурити на балкон. Господарка з гостею, ніби не помітивши цього, гаряче змагались за увагу Ростислава Вікторовича.

— …А оце було геть не смішно… На дванадцять фей мало не весь жіночий склад зібрали. А тринадцяту — відьму — грав Олександр Іванович Манько, характерний такий, народний артист… Усю першу сцену король-батько сидів на троні. А коли зайшла відьма — тривала пауза, всі завмерли, Олександр Іванович зловісно так увіходить… Отут, відповідно до мізансцени, король підводиться з трону і ступає відьмі назустріч. Робить три кроки… І зверху падає падуга! І на трон! І трон — на друзки! Щастя, що ніхто в цей час поряд не стояв… Коротше, тиша така — в залі, на сцені, за кулісами… І в цій тиші Олександр Іванович своїм рипучим голосом промовляє: «Іншим разом, Ваша Величносте, переляком не одбудешся». Король дивиться на трон, де щойно сидів, і непритомніє без жодного слова. І тут — завіса. Це був найкоротший спектакль за всю історію театру…

Іван повернувся з балкона й приніс із собою запах свіжого вітру, листопадового вечора та гарних сигарет. Іринка, не завдаючи собі клопоту, закурила прямо на кухні; Емма теж закурила — вона бралася за сигарету лише у виняткових випадках. Тепер їй хотілося курити — вперше за кілька місяців, мабуть, вона була дуже схвильована, та й вино її розбуркало єство.

— …У фіналі усі завмерли в патетичних позах, хто з лопатою, хто з кресленням, у будівельних касках, дивляться в зал… Музика така відповідна, це ж двадцять років тому було… І пішла падуга вниз, а на ній мав бути задник — ця сама гребля, що вони весь спектакль будували, під червоними прапорами. А робітник падуги переплутав… Коротше кажучи, всі завмерли в позах, і опускається позад них статуя Свободи зі смолоскипом у руці. Зі спектаклю про Чапліна…

Диск із музикою давно закінчився, Іван вивудив зі стопки перший-ліпший CD, скормив музичному комбайну; гримнула неймовірно низька, несамовита гітара. Репетитор здригнувся. Іринка махнула рукою:

— Ванько! Викинь ці Ігорчикові цяцьки, постав те, що було, тільки спочатку!

— А от ще, слухайте! — Емма підняла руку, ловлячи погляд репетитора. — Слухайте… Розстрілюють одного разу Овіда. Солдати стріляють мимо, як водиться… А в залі — діти, батьки, школярі з учителями… Кульмінація! — Емма перевела подих. — Офіцер на солдатів горлає, трибуналом погрожує, сам вихоплює пістолет і… — вона зробила коротку наповнену паузу і розвела руками, ледь не змахнувши на підлогу свій келих. — Немає пострілу! У помрежа порох розсипався. Немає пострілу! Солдати стоять, глядач сидить… Овід стоїть… Треба сцену продовжувати, а пострілу нема! Уявляєте?

Емма витримала довгу паузу. Їй подобалося, як репетитор зачаровано на неї дивиться.

— Ну, офіцер, щоб хоч якось паузу заповнити, вирішив у дуло трошечки подути… От так, — Емма зобразила вказівним пальцем дуло пістолета. — А в цю мить, тільки-но він дуло до губ підніс… постріл!

Репетитор реготав. Емма — невідомо звідки — знала, що йому приємно слухати її. Що його щиро цікавлять її розповіді. Який дивний, думала Емма, безумовно, дивний, але — яка приємна людина!

Тут зі столу впало знесене чиїмось ліктем блюдце. Дзенькіт видався Еммі різким, аж надто голосним; Іван побіг по віник, Іринка, нітрохи не засмучуючись, завела чергову історію про невдалий постріл, а Емма раптом піймала на собі погляд репетитора — у ньому не було ні іскри сміху. Народний артист позаздрив би такому переходу: щойно людина втирала веселі сльози, і раптом дивиться серйозно, ледве не сумно, а за мить він знову вже щиро збентежений, виявляється, розбите блюдце — його робота…

Хоч яка розігріта вином, хоч яка весела була Емма, але в цю мить у неї по спині наче пробігли мурашки. Нюх, а нюх у неї завжди був чудовий, куди там слинявій Офелії — підказав їй, що в поведінці того, котрий сидить навпроти, є незначна, непомітна для ока неправильність.

Утім, через хвилину, коли скалки від блюдця були охайно зметені в пластиковий совок, Емма вже забула про свій миттєвий дискомфорт.

— …і він мав вийти на сцену — в нього єдина репліка була, «Іван Іванович застрелився». А з пострілом — накладка… Ну, він вирішив виявити спритність, та й спектакль закінчувати треба… Ми на сцені сидимо, томимося, якісь слова вигадуємо… Він виходить і каже: «Іване Іванович утопився в ставку!». У цей час бах — постріл. Він розгубивсь і додає: «…і застрелився».

Ігор з Офелією давно повернулися. Чайник охолов, його закип’ятили знову.

— А ось іще в нас було!..

— Так, постривай, я своє розповім…

Була вже одинадцята година, коли вони згадали про час.

* * *

Ростислав Вікторович пішов проводжати Емму. Стояв туман, такий густий, що страшно було дихати.

Горіли ліхтарі — через один; радісне Еммине хвилювання ущухло, тануло, як хмарина пари з рота.

Світла кухня з дзюркотливою музикою, вино в келиху, сміх та шоколадний торт — усе це відсувалося з кожним кроком; глядач гарний, коли він сидить у залі й ловить кожне слово. Спектакль закінчений, усім треба відпочити, глядач іде своєю дорогою, артист — своєю…

Переставши бути глядачем, репетитор зробився Еммі чужим. Його присутність ставала дедалі більш обтяжливою, репліки, якими вони обмінювалися — дедалі напруженішими.

— …Ні, я не викладаю в школі. Так склалося…

Емма з задоволенням обійшлася б без провожатого. Але Іринка, як завжди, влаштувала все по-своєму. Прощаючись, вона десять разів нагадала, що Ростислав неодмінно проведе Емму, що час пізній, а з Россом Еммі не буде страшно. І якось по-особливому зазирнула Еммі у вічі…

— …Ні, у вузі я теж не викладаю. Колись намагався… мабуть, це не моє…

Не