Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

мене від простої відповіді? Хоче завернути мою увагу всередину мене самого, піддати сумніву мої власні емоції? Хто ж об’єкт моєю люті, як не Дункер? Дюбрей продовжував непорушно дивитися на мене. Його очі були… як дзеркало для моєї душі; я побачив у них відповідь, яка враз стала очевидною.

— На себе, — пробурмотів я, — що піддався його натиску… І що провалив його ідіотське випробування.

Тиша в садку стала гнітючою. Я й справді був розлючений на себе, бо допустив, що ця принизлива ситуація взагалі сталася. Але від того я не припиняв злитися на Дункера, який усе це вигадав. Я до смерті його ненавидів.

— Усе ж таки це його провина — він це все розпочав. Хочу помститися йому так жорстоко, як тільки можна. Тільки про це й думаю.

— Ох, помста, помста… Роками я про це тільки й думав — як помститися тим, хто перейшов мені дорогу. Ох, скільки разів я мстився, скільки разів радів стражданням супротивників, сяючи від щастя, що вони заплатили за все! Одного разу я усвідомив, що все це було марно. Це не дає нічого, крім… зла самому собі.

— Собі?!

— Під час планування помсти ти відчуваєш дуже сильну енергію, але енергія ця — негативна, деструктивна. Вона тягне вниз. Ну, і ще одне…

— Що?

— Людина мститься тоді, коли їй вчинили зле. Помста — це злий учинок у відповідь. Себто людина сама стає рівною своєму кривднику, переймає його дії…

— Так і є…

— Отже, виграв кривдник: він спромігся змусити нас діяти за своїм взірцем. Хоч не свідомо, та він перетягнув нас на бік зла.

Я про це не думав. Подібні роздуми для мене були… складні. Якщо я зможу нашкодити Дункеру — аж я про це й мріяв — це означає, що він переміг мене? Ну й жах! Однак мовчки підкорятися йому не стану…

— Знаєш, — вів далі Дюбрей, — на землі було б набагато менше воєн, якби люди припинили бажати помститися за всяку ціну. От поглянь на ізраїльсько-палестинський конфлікт. Допоки в кожному таборі кожен хоче помститися за брата, за друга, за дядька — та вбити ворога — війна триватиме, спричиняючи дедалі більше смертей, за які… треба мститися. Це не скінчиться ніколи — поки жінки й чоловіки страждатимуть і плакатимуть… не за померлими, а за помстою.

Це було дивно, аж до безглуздя, — говорити про війни в цьому миролюбному оазисі палацового парку, сповненому ароматів умиротворення, серед великих міцних дерев, серед спокою, у якому геть забувалося про велике місто, яке було зовсім поруч.

Але здавалося також дуже зрозумілим, що, коли спостерігаєш за конфліктами інших, це сприймається зовсім по-іншому, ніж конфлікти, у яких сам береш участь… Нагальна потреба вселенського прощення на Сході мені не здавалась такою важливою, як моя власна проблема: прощати Дункера мені видавалось неприпустимим…

— Ви кажете, що, коли людина шукає помсти, — вона шкодить собі. Я погоджуюсь із цією думкою. Але відчуття, коли я проковтнув свою лють, завдає мені ще більшої шкоди!

— Твоя лють генерує енергію, силу; ця сила може бути перенаправлена і використана на дії, які слугуватимуть твоїм інтересам, тоді як помста не принесе нічого, крім руйнації.

— Які гарні слова! А можна ясніше?

— Перш за все потрібно висловитись, або сказавши цьому добродію, що ти думаєш про його вчинок, або зробивши це символічно.

— Символічно?

— Так. Можеш, наприклад, написати листа, у якому вихлюпнеш усю гіркоту й злість. А потім цього листа спалити чи вкинути в Сену.

Здається, я не все розумію…

— І навіщо?

— Щоб вивільнитися від ненависті, яка накопичилась усередині та шкодить тобі. Треба її випустити, зрозумій. Тоді ти перейдеш до наступного етапу. Допоки ти перебуваєш у стані розлюченості, твій розум засліплений бажанням реваншу; ти не зможеш діяти заради себе. Ти обмірковуєш, мусолиш свої печалі та стоїш на місці. Твої емоції блокують тебе — вивільни їх. Символічного акту достатньо для того.

— А наступний етап про що?

— Наступний етап — використати енергію, яка зібралась від люті, на дії: наприклад, насмілитися зробити щось, чого ти ніколи робив, — щось конструктивне, що тобі стане в пригоді.

Переді мною постала досить амбітна картина. Я мріяв змінити хід речей у компанії, стати носієм змін, а не просто пливти за течією подій і тихо скиглити разом з Алісою.

Зустрінусь із Дункером особисто. Його помилка, що він її припустився напередодні, змусить його бути ввічливим наодинці. Я скористаюся цим. Він буде змушений трохи послухати мої ідеї, не відкидатиме їх одразу. Я певен, що поділюсь із ним своїми спостереженнями, фактами, думками — спробую втілити їх на практиці. Зрештою, що мені втрачати?

Але сумнів долав мій ентузіазм: чого це Марк Дункер має слухати ідеї того, хто публічно виявив недостатню впевненість у собі? Він бачив, як ламав мою особистість, — він, безперечно, сповнений глибокого презирства до мене…

Я поділився з Дюбреєм своїм планом та сумнівами.

— Дійсно, впевненість у собі набагато спрощує отримання того, чого ми хочемо від роботи…

Я ковтнув слину.

— Ви обіцяли мені попрацювати над цим.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене. Потім узяв до рук склянку з водою. Склянка була напрочуд тонка та прозора — вода, здавалося, сяяла в ній. Він підняв склянку над купкою шафрану й почав повільно нахиляти її. Я уважно стежив за процесом.

— Ми всі народжуємося з однаковим потенціалом віри в себе, — сказав він. — А потім чуємо коментарі батьків, вихователів, учителів…

Крапля води впала на вершину купки й застигла на поверхні немов сильноглядне скло, збільшуючи кожну оранжеву часточку коштовної спеції. Здавалось, крапля коливалася й обирала свій шлях — аж потім вона покотилася донизу, прокладаючи собі стежку по спеції.

— Якщо ж раптом так прикро склалося, що всі вони йдуть лише в напрямі негативу — висловлюють критику, докоряють, звертають увагу на всі наші хиби, промахи і невдачі, — у нашу манеру мислення закарбовується відчуття неповноцінності й самокритики.

Дюбрей поволі нахилив склянку знову — наступна крапля впала на те саме місце. Вона й собі теж трохи поколивалася — і покотилася тією ж стежкою, що й попередня. Третя крапля покотилася вже швидше. За кілька секунд на купці вималювалася стежка — і краплі бігли по ній, дедалі глибше второвуючи.

— У довгостроковій перспективі це призводить до того, що найменша невдача завдає нам болю, другорядний промах змушує сумніватися в собі, найлегша критика вже дестабілізує й обеззброює нас. Мозок звикає реагувати негативно — усі нейронні зв’язки посилюються з кожним негативним досвідом.

Я усвідомлював, що мова йшла