Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

викликом кинула це сороміцьке слово в обурено принишклу юрбу; а тоді несподівано відштовхнула Директора, сповнена сорому й ганьби, затулила обличчя руками й заридала. – Це не моя вина, Томакіне. Бо ж я завжди робила вправи, правда? Правда? Завжди... Навіть не знаю, як... Якби ти знав, який це жах, Томакіне... Та все одно він був моєю розрадою. – Обернувшись до дверей, вона покликала: – Джоне! Джоне!

Він одразу ж з’явився, застиг на мить у дверях, роззирнувся, а тоді м’яко перетнув у своїх мокасинах кімнату, впав навколішки перед Директором і чітко вимовив:

— Мій батьку!

Це слово (а «батько» за своїм значенням було не аж таким огидним відхиленням від моральних норм, пов’язаних з дітородженням, і вважалося скоріше грубим і вульгарним, ніж непристойним, копрологічною радше, ніж порнографічною недоречністю); отже, це комічно грубувате слівце відразу зняло напругу, що ставала вже нестерпною. Юрба вибухла шаленим, майже істеричним реготом, що, здавалося, ніколи не зупиниться. Мій батьку... і це стосувалося Директора! Мій батьку! О, Форде, Форде! Це було вже занадто. Сміх і гиготіння залунали з новою силою, обличчя спотворилися від реготу, а з очей потоком полилися сльози. Ще шість пробірок зі сперматозоїдами впали на землю. Мій батьку!

Блідий, з нестямно вибалушеними очима, Директор зацьковано роззирнувся довкола, агонізуючи від такого приниження.

Мій батьку! Регіт, що починав було вщухати, вибухнув з новою силою. Директор затулив руками вуха й кинувся геть із кімнати.

РОЗДІЛ 11

Після тієї сцени в запліднювальній кімнаті вся вищекастова еліта Лондона горіла бажанням побачити те розкішне створіння, котре впало навколішки перед Директором інкубаційно-зумовлювального центру (хоч це вже був колишній Директор, адже бідолаха відразу ж пішов у відставку, й відтоді його вже ніколи не бачили в центрі), плюхнулося перед ним навколішки і звернулося до нього (важко було повірити, що ця сміхота сталася насправді!) «мій батьку». Лінда ж, навпаки, не викликала ні в кого жодного інтересу; ні в кого не виникало анінайменшого бажання її бачити. Назвати себе матір’ю – це вже була не сміхота, а гидотна непристойність. Крім того, вона ж не була справжньою дикункою, бо з’явилася на світ із пляшки й була зумовлена, як і всі інші: тож і якихось химерних думок у неї аж ніяк не могло бути. А насамкінець... і це, мабуть, найбільше відштовхувало людей від бажання побачити бідолашну Лінду... вона мала відразливу зовнішність. Дебела; давно вже не першої молодості; з гнилими зубами і плямистим обличчям, а та її фігура (о, Форде!)... на неї просто не можна було дивитися без того, щоб вас не починало нудити, так, по-справжньому нудити. Тому вся еліта була рішуче налаштована на те, щоб Лінда зовсім не потрапляла їм на очі. А Лінда, чесно кажучи, також не палала бажанням бачити їх. Повернення до цивілізації означало для неї повернення до соми, з можливістю лежати безперервно в ліжку, перебуваючи у стані ейфорії, без того, щоб прокидатися з болем голови і нападами блювоти, без того почуття сорому, яке охоплювало її завжди після пейотля, немовби вона вчинила якусь ганебну антисуспільну дію, після якої не годна була глянути людям у вічі. Сома ніколи не викидала таких коників. Вона дарувала справжнє свято, і якщо наступного ранку й відчувалося якесь невдоволення, то тільки порівняно з блаженством самого свята, а не як щось глибоко вкорінене й ганебне. Найкращими ліками від цього було постійне повернення свята. Вона пожадливо вимагала дедалі більших і частіших доз. Доктор Шоу спочатку заперечував; але врешті-решт дозволив їй отримувати бажане. Вона щодня приймала дозу в двадцять грамульок.

— Але це її прикінчить за місяць-два, – повідомив доктор Бернардові. – Одного дня станеться параліч її дихального центру. Вона не зможе дихати. Кінець. І це добре. Якби ми мали змогу омолоджувати, була б, звичайно, інша річ. Але ми цього не можемо.

Всі здивувалися (адже було так зручно, що Лінда нікому не заважає, перебуваючи постійно на цьому святі соми), коли Джон почав протестувати.

— Але ж хіба ви не вкорочуєте їй життя, призначаючи такі великі дози?

— У певному сенсі так, – визнав доктор Шоу. – Але, з другого боку, ми їй насправді його продовжуємо. – Юнак вирячив очі, нічого не розуміючи. – Нехай сома вкоротить на кілька років життя, – вів далі доктор. – Але подумай, які безмежні, безмірні позачасові подорожі можна здійснити за її допомогою. Кожне свято соми переносить нас у те, що наші предки називали вічністю.

Джон почав розуміти.

— В устах моїх, в очах ти бачив вічність[12], – пробурмотів він.

— Що?

— Нічого.

— Звичайно, – мовив далі доктор Шоу, – не можна дозволяти людям відлітати у вічність, якщо вони мають виконувати якусь серйозну роботу. Але враховуючи те, що в неї жодної серйозної роботи не було...

— І все одно, – не погодився Джон, – я не думаю, що так чинити правильно.

Доктор знизав плечима:

— Ну, якщо ти, звісно, волів би, щоб вона весь час репетувала як божевільна...

Врешті-решт Джон був змушений поступитися. Лінда отримала свою сому. Відтоді вона залишалася в ліжку у своїй невеличкій кімнатці на тридцять сьомому поверсі багатоповерхового будинку, в якому була Бернардова квартира, з постійно ввімкненими радіоприймачем і телевізором, з краном, з якого крапала есенція пачулі, з таблетками соми, що лежали на відстані простягнутої руки... там вона залишалася; і водночас її там не було, адже вона весь час перебувала десь удалині, в безмежній далині, на святі; на святі в якомусь іншому світі, де музика з радіоприймача ставала лабіринтом лунких кольорів, ковзким пульсуючим лабіринтом, що вів (неминуче прекрасними зиґзаґами) до сліпучого центру абсолютної певності; де образи з телевізійного ящика, що танцювали, були виконавцями якоїсь неймовірно розкішної співучої чуттєвки, де краплі пачулі були не просто ароматом, а сонцем, мільйонами сексофонів, любовними забавами Попе, але набагато, незрівнянно інтенсивнішими й такими, що їм не було кінця.

— Ні, омолоджувати ми не здатні. Але я дуже тішуся, – сказав на завершення доктор Шоу, – що маю змогу побачити на власні очі приклад старечого згасання людської особи. І я дуже вдячний за те, що мене сюди запросили. – Він приязно потис Джонові руку.

Бо, зрештою, всіх цікавив саме Джон. А враховуючи те, що Джона можна було побачити тільки за посередництва Бернарда, його вповноваженого опікуна, Бернард уперше у своєму житті опинився в ролі особи, до якої ставилися не просто нормально, а як