Олександр Сергійович Подерв'янський - Африка, сни

что міня ето взросліт».

Йонатан: А тебе зато, Шаленчиха, всьо молодіт, яку б хуйню ти не наділа.

У двері з написом «Nirvana» гупають, за дверима чути скавучання собаки.

Депутат(у телевізорі): Росія і Біларусь – це наші брати, а брати повинні жити разом, в одній хаті, бо як сказав поет: «В одній хаті – одна правда, і сила, і воля».

Гупання, скавучання і депутатська промова зливаються в єдину какафонію.

Вєнік: Живу, як в дурдомі. Вчора жаба, сьогодні – ці привиди гестапівські!

Вареник: А зуби тобі хто вибив?

Вєнік: Зуби – то хуйня. Я того казла знайшов. Вечором прихожу, так легенько двері відчиняю носаком. В хаті його радіхони сидять. Я зразу сокиру в стіл: «Ось-ось-о тобі!» Питаю: «Де ваш казьол?»

Шурон: А вони?

Вєнік: Та нічого. Я взяв діньгами.

Гупання в двері і скавучання собаки стали вже звичними. До цього додається ще новий звук. Це звук ключа, яким безпорадно совають у замку.

Вареник(злякано): Блядь, це німці! Пацани, точно!

Шурон(до Йонатана): Йонатан, а шо там у Ніцше про таке написано?

Йонатан: У Ніцше написано: «Не бздо в каністру!»

Вєнік підбира з підлоги важку і гарну деталь сантехніки, зроблену з нєржавєйки, і становиться в античній позі біля дверей. Хлопці озброюються арматурою. Шаленчиха без всяких зусиль дістає з клітчатої торби важкі тіски. Гупання, скавучання, приглушені матюки.

Шурон: Шаленчиха, а шо ти тіски з собою носиш? Шо ти в них зажимаєш?

Шаленчиха: Те, про шо ти подумав. Твої яйця!

Під напором потойбічних сил двері з «Nirvanою» відчиняються. До котєльної входять істоти, котрі зникли за цими дверима хтозна-коли. Це Буратіно, Пьєро, Мальвіна, батько Карло, Дуремар, Карабас Барабас і пудель Артемон. Всі вони мають дорослий (якщо не сказати старий) вигляд. Буратіно має алкоголічеські набряки під очима, червоний ніс з синіми жилками і невиразного кольору очі. В танцюючих руках він несе здоровенний золотий ключик. Пьєро схожий на Вертинського після повернення з еміграції. Мальвіна – це типова нетвереза вокзальна повія пенсійного віку. У Карабаса Барабаса сива, як в Діда Мороза, борода волочиться по брудній підлозі. Батька Карла везе на інвалідному возику Дуремар, єдиний з усієї компанії, хто зовсім не змінився. Замикає процесію облізлий і сивий пудель Артемон.

Maльвіна(ігриво задирає спідницю, під якою виявляються неапетитні чулки та рєзінки): Ну что, рєб’ята, займьомся аріфмєтікою?

Йонатан: Йдьош до женщіни – возьми пльотку!

Карабас-Барабас(тупо): Пльотку в семь хвостов... Пльотку в семь хвостов...

Депутат(в телевізорі): Ніч іскриться і вспихуєт, як большой фонтан. І душа моя – іскрящійся фонтан...

ЗАВІСА.

Король Літр

Трагедія

ДІЙОВІ ОСОБИ

Король Літр, хтивий, безпринципний і божевільний алкоголік.

Корделія, улюблена донька Короля, хвороблива квітка з червоними очима і скаженою пиздою.

Рейгана і Гонерілья, неулюблені доньки Короля, брудні та закомплексовані лізбіянки.

Едгар, цинічний гвалтівник собак та кіз, згодом статечна людина, член суспільства, депутат палати лордів.

Едмунд, життєрадісний споживач екскрементів, санітар лісу і друг природи, згодом статечна людина, член суспільства, професор Кємбріджського універсітєту.

Кєнт, хуліганствующій підліток.

Мєнт, лягавий падло.

Йорік, потворний нєдоносок, начітавшийся Заратустри. На початку п’єси – блазень, згодом – статечна людина, вождь англійського народу.

Привид, опудало в білім простирадлі, під пахвою несе кнігу «Тімур і його команда».

Дія відбувається в Англії в епоху похмурого середньовіччя.

ДІЯ ПЕРША

Сцена зображує собою пляж, забруднений пляшками, гандонами і собачим гівном. Посередині всього цього хазяйства сидить Король Літр. Його вигляд неважко уявити, спираючись на все вищезгадане. У ніг Короля – мішок з пляшками. Він по черзі дістає їх звідти і саморобною дротинкою спритно витягує з пляшок корки, вдавлені туди волохатими пальцями не маючих штопору волоцюг.

Король Літр:

Ітак, замовкли струни сладкозвучні,

З пизди стирчать всі грифи балалайок,

А в жопі жевріють жоржини та жар-птиці…

Я роздав на хуй все. Все, шо роками пиздив

І пер, згинаючись, до себе у комору,

А потім, запираючись в сортирі,

І там, згасаючи від смутку та зневіри,

Я нігтєм вицарапував на стінці скажені цифри…

Рахував і плакав, пердів беззахисно,

В тупім оскаженінні зубами скреготав,

І лютий сморід, цей дух гівна на вільних білих крилах

Вповзав мені у серце, як гадюка,

І люто в душу срав…

Людськая заздрість та посмішки, та плітки за спиною,

Шо хуя вже не тільки, шо встромить,

А й навіть винуть стало неможливо.

Бо я, статечний дід і патріарх,

Засновник роду, міста і країни –

Герой національний! Як відомо,

Герої не їбуться і не сруть!

Не кажучи про те вже, шо ніхто з них

В дитинстві не дрочив, о, як мені

Це все настоїбенило, піздєц!

Їбав я всі ці гімни і кантати,

Всю малахв’ю бенкетів і прийомів,

Коли замість того, щоб когось вжарить

Повинен довго й нудно ти пиздіти

І слухати пиздьож такий же самий.

Я все роздав: всім жебракам, ханигам,

Всім підарасам, йобнутим шакалам:

Нехай вони внесуть корисний внесок

В суспільне будівництво, хай їбошать,

А я це все їбу!

З цими словами Король Літр голосно пердить. Входить Корделія – хвороблива квітка зі скаженою пиздою.

Король Літр:

Як ти живеш, моя вонюча квітка?

Корделія:

Дивись, татуню, я знайшла гандона.

Він зовсім цілий, зроблений в Ганконзі.

З його сріблястих пелюстків, як перли

Стікають сльози росяні яскраві…

Літр:

Не перли то, то малахв’я вонюча!

Це концентрація тих виблядків поганих,

Шо повзають, як блядські мандавошки

По аглицькій землі!

Корделія:

Татуню, милий! Якій же ж ти розумний та приємний!

Їбись конем всі хахалі противні!

Ці коні з яйцями, ці хижі до мінєту губаті кажани!

Коли я з вами, тоді про них я зовсім забуваю…

Король Літр (хтиво пестить її):