Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

протеже. Був до мне дружелюбно налаштований і зробив так, щоб я виконував більше за всіх лікувальної роботи й отримував дещо більшу зарплатню. Познайомив мене зі своєю донькою — я навіть подумав, що він розглядає мене як свого потенційного зятя.

А потім трапилося дещо дивне. Щосуботи ми з ним зустрічалися вранці, і я розповідав йому про цікаві випадки, з якими стикався упродовж тижня. Однієї суботи на початку 1967 року я розповів йому про пацієнта, у якого виникнення мерехтливих зиґзаґів (що передує багатьом різновидам мігреней) викликало не головний біль, а нестерпні черевні болі й блювоту. Я сказав, що до мене зверталися ще деякі пацієнти, у яких головний біль змінився черевним, і поцікавився, чи не варто було б відновити використання старого терміна вікторіанської епохи — «черевна мігрень». Коли я озвучив Фрідмену цю думку, його ніби підмінили. Він почервонів і закричав: «Що ти маєш на увазі під „черевною мігренню“? Це клініка головного болю. Слово «мігрень» походить від гемі-кранія! Це означає „головний біль“! Я не потерплю розмов про мігрені без головного болю!».

Я вражено відсахнувся. (Це була одна з причин, чому в першому ж реченні книги, яку я пізніше написав, наголосив, що головний біль ніколи не є єдиним симптомом мігрені, і чому другий розділ «Мігрені» був цілковито присвячений формам цієї недуги без головного болю.) Але це був ще маленький спалах гніву. Більший вибухнув улітку 1967 року.

У «Галюцинаціях» я розповідав, як під час одного з амфетамінових «прозрінь» від палітурки до палітурки прочитав книгу Едварда Лівінга[182] «Про мігрень», що була надрукована у 1873 році, і вирішив написати свою власну «Мігрень», більш актуальну для 1960-х, що містила б численні приклади з життя моїх пацієнтів.

Улітку 1967-го, пропрацювавши упродовж року в клініці головного болю, я поїхав у відпустку до Англії і, на мій величезний подив, упродовж кількох тижнів узявся продовжувати книгу про мігрені. Вона вихлюпнулася раптово, без свідомого наміру її завершити.

Із Лондона я надіслав Фрідмену телеграму, повідомляючи, що так чи інакше книга зринула у світ і я запропонував її британському видавництву Faber & Faber (там побачила світ книга моєї мами), яке нею зацікавилося.[183] Я сподівався, що Фрідмен вподобає книгу й напише мені передмову. У відповідь він телеграфував: «Стій! Призупини все».

Коли я повернувся до Нью-Йорка, Фрідмен зовсім не видався дружелюбним. Навпаки, був дуже схвильованим. Він практично вирвав з моїх рук рукопис книги. «Ким я себе уявляю, щоб писати книги про мігрень? — запитував він. — Просто неабияка зухвалість!» Я відповів: «Вибачте, просто так вийшло». Він заявив, що відправить рукопис на розгляд якомусь світилу з питань мігрені.

Така реакція мене надзвичайно приголомшила. За кілька днів я побачив, як Фрідменів помічник робить фотокопію мого рукопису. Я це зауважив, хоча й не надав великого значення. Минуло близько трьох тижнів, і Фрідмен передав мені листа від рецензента, з якого були ретельно вилучені всі елементи, що за ними можна було б упізнати відправника. У листі не було жодної конструктивної критики, але він ряснів особистими й часто злобними нападками на стиль і автора книги. Коли я вказав на це Фрідмену, то почув у відповідь: «Навпаки, він цілком має рацію. Твоя книга саме такою і є — там одні дурниці». Він заявив, що надалі позбавить мене доступу до моїх записів про пацієнтів, яких я раніше оглядав — усе буде заховано під замок. Також він попередив, щоб я навіть не думав повертатися до роботи над книгою, а якщо я таки повернуся до неї — він не лише мене звільнить, а й зробить усе для того, щоб я ніколи не зміг влаштуватися на жодну неврологічну посаду в усій Америці. Тоді він очолював відділ головного болю Американської неврологічної асоціації, і для мене дійсно було б неможливо отримати іншу роботу без його рекомендації.

Я розповів про Фрідменові погрози батькам у надії на підтримку, та мій батько (як мені здалося, досить малодушно) сказав: «Краще б ти не злив цю людину, бо ще зруйнує тобі життя». Тож я на багато місяців придушив свої почуття — ці місяці були одними з найгірших у моєму житті. Я і далі приймав пацієнтів у клініці, але зрештою у червні 1968 року вирішив, що не здатен більше це терпіти. Я домовився зі сторожем, щоб він уночі пустив мене всередину, висмикнув свої записи й з півночі до третьої години ранку ретельно й напружено переписував усе, що міг. Потім сповістив Фрідмену, що хотів би податися у довгу відпустку до Лондона. Він одразу ж запитав:

— Збираєшся продовжити ту книгу?

— Мушу, — відповів я.

— Це буде останнє, чим ти займатимешся, — сказав він.

Я почувався украй напружено, буквально трусячись, повернувся до Англії, а за тиждень отримав телеграму: він звільняв мене. Спершу від цієї звістки мене затрусило ще більше, але потім раптом охопило зовсім інше почуття: «Ця мавпа більше не висить у мене на плечах. Я вільний робити усе, що хочу».

* * *

Тепер я міг спокійно займатися написанням книги, водночас на мене накотило справжнє, всеосяжне, майже божевільне відчуття навислого наді мною терміну завершення роботи. Мене не задовольняв рукопис 1967 року, і я вирішив переписати книгу. Першого вересня я сказав собі: «Якщо до 10 вересня я не передам готовий рукопис Фаберу, доведеться накласти на себе руки». Пригрозивши собі таким чином, я розпочав писати. Минув день-другий, і відчуття небезпеки зникло, змінившись на радість від писання. Наркотиків я більше не вживав, та все одно це був для мене час енергійності й піднесеного настрою. Таке враження, що книгу мені хтось надиктовував — настільки швидко, до автоматизму все упорядковувалося. Я спав усього по кілька годин на добу. За день до кінцевого терміну, 9 вересня, я надіслав книгу у видавництво. Їхні офіси розташовувалися на Ґрейт-Рассел-стрит, біля Британського музею, тож, відправивши рукопис, туди я і подався. Розглядаючи витвори людини — гончарні вибори, скульптури, знаряддя праці й приділяючи особливу увагу книгам і рукописам, що на довгі роки пережили своїх творців, я відчував, що також став творцем. Можливо, моє творіння дуже скромне, але воно тепер має власну дійсність, живе своїм окремим життям і, можливо, житиме й після мене.

Я ніколи раніше не відчував чогось настільки сильно, не мав відчуття, що створив щось справжнє та цінне, як ця перша книга, яку я написав перед лицем Фрідменових погроз і, коли вже на те пішло, і своїх власних. Повернувшись до