Вікторія Грош (Rouce) - Під іншим небом, Вікторія Грош (Rouce)

Закінчивши диктувати чергове повідомлення, я його надіслала, а після почула питання від Єви:

— Про кого вона так активно говорить?

— Про мене, схоже, що зі своїми подругами — Ден почав сміятись це мене теж змусило усміхнутись.

Я не пам’ятаю як закінчила розмовляти з дівчатами та заснула. Прокинулась я від похитування та зрозуміла де знаходжусь. У купе тихо, бо всі ще сплять, тихенько спустилась з другої полички, взяла все що треба аби вмитись, але перед тим як вийти, подивилась на Дена, який спить обличчям до стінки. Спить як янголятко. Тільки ж коли прокинеться знову щось може утнути. Досі не можу забути його обличчя коли він мені сказав, що ревнує. Хоча мене починає відпускати та ситуація, але запам'ятається вона надовго. І я розумію, що він мені дуже подобається. Данило взагалі чудовий. Він чуйний, добрий, піклується про мене. Навіть про квиток не забув, а ось як я могла про нього забути, не знаю. За все, що він для мене робить простого дякую бути не може, тож я дійсно дам йому шанс.

Усміхнувшись, вийшла з купе та пішла вмиватись. Вмиваючись згадувала про розмову Єви та Міри з приводу Львова, а також розповіді Насті, як вона описувала своє рідне місто. Їх думки майже в усіх були однакові, хоча й відмінності деякі були. Через які Міра з Євою сперечались.

Повернувшись у купе, я побачила як Ден сидить на нижній полиці та дивиться у вікно, одягнений лише у джинси, але ще не було тієї футболки, яка на ньому була вчора.

— Доброго ранку — сказала я.

— Доброго, ти давно прокинулась? — він подивився на мене.

— Ні, мабуть, хвилин десять тому. А нам ще довго їхати?

— Може з годину, не більше. Тож думаю, що Мірі та Івану вже теж час вставати — сказав він та одягнув футболку, щоб я на нього подивилась, бо всю розмову я дивилась не на нього, а у вікно — піду теж вмиюсь та попрошу, щоб нам зробили каву.

— Краще чай.

— Добре, тоді ще запитаю чи у них є зелений — він вийшов з купе, а я подумала. Що ж це таке, він дійсно піклується про мене пам’ятаючи про всі дрібниці? Хіба можна бути таким ідеальним? Ну, якщо не рахувати ревнощі.

За годину ми дійсно вже були у Львові. Зараз лише шоста ранку, на вулиці тільки світлішає. А ми вже вийшли з вагона на перон. На ньому стоять люди, які зустрічають тих, хто приїхав. Нас же ніхто не зустрічає, адже ми сюди приїхали, щоб подивитись місто. Вийшли з вокзалу, я відчула зразу запах кави та випічки. І зрозуміла, що голодна.

— Нарешті ми у Львові — сказав Артем.

— Так, а що у нас по плану на сьогодні?

— Пропоную залишити всі речі в орендованій квартирі та піти поснідати — ми підтримали ідею Івана та поїхали у квартиру, яку орендували хлопці.