Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

як мучиться Нік. У кухні стояв іще не прикрашений торт, двадцятеро офіціантів нудилися, очікуючи інструкцій, а надворі під пальмами сиділи, покурюючи гашиш, музиканти малійського джаз-бенду «Desert Funk».

Нік — високий чоловік з масивною головою й грубими рисами обличчя — був дружнім і простим у спілкуванні, ще й вирізнявся гострим розумом. Однак цей талановитий дипломат в організації свят не тямив анічогісінько. Прагнучи влаштувати все як належить, він ходив із занепокоєним виглядом і дивувався, чому все не так.

Тамара віддала розпорядження трьом кухарям прикрашати торт, показала гурту, де під’єднати апаратуру й відрядила двох працівників посольства купити кульок і конфеті. Після того наказала офіціантам принести контейнери з льодом і поставити охолоджуватися напої. Легко переходила від одного завдання до наступного, вказуючи всім, що робити. Того вечора в управління ЦРУ так і не повернулася.

І весь час із думок їй не йшов Таб. Що він зараз робить? Коли прибуде? Куди вони підуть після вечірки? Чи проведуть ніч разом?

Чи не занадто все добре, щоби бути реальністю?

У неї ще лишалося трохи часу заскочити додому й перевдягтися у святкову шовкову сукенку популярного тут яскраво-синього кольору.

У бальну залу повернулася за кілька хвилин до прибуття гостей.

Ширлі прийшла за хвилину. Побачивши прикраси, офіціантів із канапе та напоями на тацях і музикантів, що стояли з інструментами напоготові, аж засяяла від радості. Обійнявши Ніка, подякувала йому.

— Ти чудово з усім упорався! — не ховаючи подиву, промовила вона.

— У критичний момент мене підстрахували, — зізнався той.

Ширлі обернулася до Тамари.

— Ти йому допомогла.

— Ми всі заразилися Ніковим ентузіазмом, — сказала Тамара.

— Я така щаслива.

Тамара розуміла, що Ширлі радіє не стільки успішній організації свята, скільки тому, що Нік сам зробив усе це для неї. «Так і має бути, — подумала Тамара. — Я теж хотіла б таких стосунків».

Увійшла перша гостя — чадка в яскравій червоно-біло-синій сукні.

— Розкішна, — прошепотіла Тамара до Ширлі. — Я в такому скидалася б на диван.

— Але вона вміє носити таке вбрання.

На святкуваннях посольства завжди подавали каліфорнійське шампанське. Французи зазвичай стримано його хвалили, а тоді відставляли недопиті келихи. Британці ж замовляли джин із тоніком. Тамарі шампанське здалося смачним, проте й без нього вона була збуджена.

Ширлі кинула на неї задумливий погляд.

— Чого це ти сьогодні така щаслива?

— Сподобалося допомагати Нікові.

— А здається, що закохалася.

— У Ніка? Ну звісно. Як у такого не закохатися?

— Гм-м-м, — протягнула Ширлі, яка завжди відчувала, коли їй щось не договорюють. — Очима слухать вісника любові я вмію.

— Дай вгадаю, — відповіла Тамара. — Шекспір?

— Десять із десяти плюс бонусний бал за ухиляння від відповіді.

Прибуло ще гостей. Ширлі з Ніком пішли до дверей їх зустрічати. Щоб привітати всіх, знадобиться ціла година.

Тамара вирішила прогулятися залою. Це був один із тих заходів, на якому розвідники могли почути найсвіжіші чутки.

Дивовижно, як швидко люди забувають про конфіденційність, коли напої безкоштовні.

Чадські жінки вбралися в найяскравіші сукні з барвистими візерунками. Чоловіки були вдягнені скромніше, окрім кількох молодих модників у стильних піджаках поверх футболок.

На таких вечірках Тамару часом накривало усвідомлення жорстокої реальності. Ось і тепер, попиваючи шампанське й теревенячи з гостями, вона згадала про Кію, яка, щоб прогодувати дитину, готується до небезпечної мандрівки пустелею та морем, з надією знайти безпечне місце в далекій невідомій країні. Дивний цей світ...

Таб запізнювався. Тамарі зробилося ніяково, бо це мала бути їхня перша зустріч після ночі в нього. Вони лягли в його ліжко, він — у футболці й боксерах, вона — в толстовці й трусиках. Таб обійняв її, вона ж притислася до нього й заснула за лічені секунди. А потім прокинулася від того, що він сидів у костюмі на краю ліжка, тримаючи чашку й потягуючи каву зі словами:

— Вибач, що розбудив, але мені вже час на літак. Не хотів, щоб ти прокидалася тут сама.

Того ранку він летів у Малі з одним зі своїх паризьких босів і мав повернутися сьогодні. Як зустріти його? Він не був її коханцем, однак вони стали більш ніж просто колегами.

До неї підійшов Башир Фахурі, місцевий журналіст, із яким вони нещодавно познайомилися. Був бадьорим та енергійним, і це миттю її насторожило. На запитання, як у нього справи, відказав:

— Пишу аналітичну статтю про ОСДР. — Він мав на увазі найбільшу групу чадських повстанців, котрі прагнули скинути Генерала. — Чули щось про них?

Тамара подумала, чом би не витягнути з нього трохи корисної інформації.

— Башире, а чи відомо вам, звідки в них фінансування?

— Чимала частина надходить від наших східних друзів, Судану. А про Судан ви що думаєте? Певен, Вашингтон вважає, що Хартум не має права втручатись у справи Чаду.

— Башире, я не маю повноважень коментувати місцеву політику. Ви це чудово знаєте.

— Не переймайтеся, це не увійде в матеріал. Але як американка, ви, напевно, підтримуєте демократію.

Тамара розуміла, що вірити його словам не можна.

— Я часто думаю про повільний і довгий шлях Америки до демократії, — відповіла вона. — Спочатку в нас була війна проти монархії, тоді — проти рабства, після того, аж через сто років, феміністкам вдалося довести, що жінки — не другорядні громадяни.

Однак Башир очікував почути дещо зовсім інше.

— Тобто ви хочете сказати, що чадським демократам варто набратися терпіння?

— Я нічого такого не кажу, Башире. Ми просто теревенимо на вечірці. — Вона кивнула на білявого американця, який щось впевнено розповідав групі людей французькою: — Поговоріть із Дрю Сандберґом, він пресаташе.

— Я вже розмовляв із Дрю. Йому відомо небагато. Мені ж потрібна думка ЦРУ.

— А я її звідки знаю? — мовила Тамара.

Башир гигикнув, а Тамара повернулася в інший бік.

І відразу ж помітила Таба. Він стояв біля дверей, ручкаючись із Ніком . Сьогодні був у чорному костюмі й лискучій білій сорочці зі ціпоньками. Краватку обрав темно-бузкову з легеньким візерунком. Вигляд мав досить звабливий.

І не лише Тамара так вважала.

Деякі з жінок нишком позирали на Таба.

«Вибачайте, дівчата, але він мій», — подумала Тамара, хоча насправді він їй не належав.

Утішив її, був дуже милим, чуйним і співчутливим, але про що це свідчило? Лише про його люб’язність. Поки був у Малі, його міг охопити притаманний чоловікам