Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Глава 11: Жахлива розправа

Коли мисливці залишали межі міста, був ще день. Однак, до моменту їхнього наближення до околиць села, настав уже вечір. Була похмура погода, небо затулили грозові хмари. Мисливці стали озиратися.
-Обережно, хлопці, - сказав Бетфорд, - хто знає, що на нас тут може чекати... Та й потім, як нам відомо, тут нещодавно побувало полчище монстрів, і раптом кілька з них відбилося від загальної купи, і зачаїлося в селі.
-На такий випадок у нас є мечі, і я із задоволенням би познайомив парочку вурдулаків зі своїм! - вигукнув Фоллар.
-Як тоді, на Грейсбурзькому цвинтарі? - усміхнувся Реніфат - якщо ти не забув, тебе тоді за ногу хапнув вурдулак, і потягнув у своє лігво.
-Не пригадуй! - відповів Фоллар - саме з того моменту я їх і ненавиджу, жах бере від однієї думки, що я міг би приєднатися до їхнього полчища!
-"У тебе ще буде нагода з ними поквитатися, Фоллар, - сказав Бетфорд, - і не одна... Однак же, вурдулаки, це зараз останнє, що нас має хвилювати. Бо загальна загроза нависає значно більша... Якщо війська темного ордену пройдуться містом, воно заповниться кров'ю і незліченними жертвами, чого ми точно не можемо допустити.
-А який узагалі наш план? - сказав Реніфат - ну тобто... Роздобудемо ми докази, що за цим справді стоїть темний орден, і що потім?
-Ми доповімо про це начальству, у Штаб, - сказав Бетфорд, - а там далі буде видно...
-Я зрозумів... - коротко відповів Реніфат.
-Меньше б вам базікати, - втрутився Кліффорд, - ми вже під'їжджаємо до села... Тримайте вуха гостро...
Мисливці стали в'їжджати в занедбане село... Те виглядало, як не дивно, повністю спорожнілим. В околицях не було чути жодного звуку, окрім звуку цвіркунів, і шелесту листя дерев від вітру. Труби будинків, з яких ще недавно йшов дим від запаленого каміна, спорожніли.
-"Ну й запустіння", - сказав Бетфорд, в'їжджаючи разом з рештою мисливців у село. Мисливці продовжували оглядатися. І щойно вони потрапили в межі самого села, вони одразу побачили перед собою десятки трупів місцевих жителів, роздертих, понівечених до невпізнання. Нутрощі деяких із загиблих жителів села були вивернуті назовні, а на їхніх обличчях можна було лише розгледіти невимовний жах, який їм довелося пережити перед своєю смертю. Інших же жителів зжерли живцем, по шматочках. Озираючись, мисливці помітили один із трупів, у якого була відсутня половина тулуба, схоже, деякі з вурдулаків були особливо ненаситні. Що вже говорити, якщо слідом за цим мисливці розгледіли трупи місцевих дворових собак. Ось уже, воістину чудовиська.
Мисливці спішилися з коней, а потім наблизилися до трупа жителя села, без половини тіла.
-Святий Беренберг... - сказав Реніфат - якою ж тварюкою потрібно бути, щоб таке зробити.
-Ось чорт... - закрився рукою Фоллар - аж дивитися гидко!
-Ось чому монстрів так називають - сказав Бетфорд - неймовірна жорстокість...
-Люди не кращі - сказав Кліффорд - судячи з того, що ми з тобою бачили в містах, які постраждали від війни.
-Ти маєш рацію... - відповів Бетфорд - але все ж, скільки років живу, а таке побачиш не часто...
-Мда вже, неабияк, мабуть, ці скотини зголодніли - сказав Джилліан.
-Не те слово... - відповів Бетфорд - ну, гаразд... Огляньте село, прошастайте тут усе, що можна... Ми маємо знайти бодай якісь докази, що могли б підтвердити причетність темного ордену.
-Так точно! - відповіли мисливці.
Джилліан і Реніфат наблизилися до тіл загиблих мешканців, і стали їх оглядати. Фоллар, Бетфорд, і Кліффорд, у цей час стали оглядати тутешні хатини, маючи намір обшукати кожну з них. Погода, як і раніше, була похмура, посилювався вітер. Почав моросити дощ, знаменуючи собою швидкий початок грози.
Реніфат у цей час присів біля одного з тіл місцевого жителя, Джилліан перебував поруч із ним. Він почав оглядати труп, на наявність чогось цікавого. Це був чоловік, середніх років, з бородою і зеленими очима, його обличчя було вкрите зморшками. Він був одягнений у зелений каптан, Реніфат акуратно пройшовся вздовж його одягу, спершу він обшукав угору, а потім спустився нижче, і подивився під каптаном, очікуючи знайти в ньому що-небудь цікаве.
-Схоже, що нічого... - сказав Реніфат - потім він підвівся - що ж... Вибач, що потурбував.
-Знаєш, що я думаю, Реніфате - сказав Джилліан.
-Про що ж? - поцікавився той.
-Про те, що ми з тобою не даремно цим ремеслом займаємося... - сказав Джилліан - стільки мерзоти цим Світом ходить... І завдяки таким, як ми, він стає бодай трохи чистішим...
-Ну так, ти маєш рацію... - сказав Реніфат - але щось чудовиськам поки що не видно кінця і краю...
-Так, але ми робимо свою роботу, - сказав Джилліан, - подивися довкола... Ці тварюки не пощадили нікого, ні старих, ні дітей. Єдине, що їх хвилювало, це як би зжерти побільше свіжого м'яса... Я це до того, що не важливо, як ми тут опинилися... Нині, ми, принаймні, стоїмо за праве діло.
-Я з тобою згоден... - сказав Реніфат - ну та не будемо поки що про це... Ти знайшов щось цікаве?
-Поки що нічого... - відповів Джилліан - давай оглядатися далі!
-Угу...
Бетфорд і Фоллар увійшли в одну з колиб, двері до якої лежали на землі, у них проробили велику дірку, а також було видно сліди від довгих кігтів. Судячи з усього, монстри намагалися пробитися всередину хатини силою, і їм це вдалося, оскільки увійшовши всередину, мисливці побачили ще кілька тіл сільських жителів. З ними монстри обійшлися особливо жорстоко. Серед загиблих була одна молода дівчина, зі світлим волоссям і блакитними очима. Її тіло було повністю понівечене, і понівечене кігтями чудовиськ. Вона втратила багато крові, перш ніж померти. Однак, на відміну від інших тіл загиблих у цьому селі, нею падальщики не ласували. Теж саме стосувалося й іншого тіла, що було поруч із молодою дівчиною. Це був молодий чоловік, з русявим волоссям і бородою. Ще донедавна рибалка, який заробляв для себе і своєї дружини чесною працею, продаючи їжу місцевим. Його голова була відокремлена від тулуба, і перебувала приблизно в десяти метрах від нього. Очі ж залилися кров'ю, а на обличчі було видно звичний засталий жах, який раніше мисливці споглядали і на інших небіжчиках. Одяг рибалки був майже повністю порваний, а тіло подряпане. Схоже, що чудовиська навмисно його мучили, і насолоджувалися його муками, перед тим як остаточно вбити. Те саме стосувалося і його молодої дружини.
-Стільки трупів... - сказав Бетфорд - давно стільки не бачив... - він підійшов ближче до тіл молодого подружжя і почав їх оглядати.
-Ох, мати! - підхопився Фоллар - побачивши тіла, а також наявність відсіченої від тулуба голови рибалки.
Бетфорд оглянув обидва тіла, а також голову рибалки.
-М-да уж... - задумливо промовив Бетфорд - ці тварюки, безумовно, отримували задоволення від тортур цих нещасних...
-Звідки ти це знаєш?
-Наявність безлічі слідів від пазурів... - сказав Бетфорд - на відміну від інших тіл, що ми бачили раніше, це не зовсім звична поведінка вурдулаків... Зазвичай вурдулаки наносять кілька ударів пазурів, і найчастіше результат у таких випадках летальний... Простіше кажучи, їм достатньо кількох ударів, щоб покінчити з жертвою... І, як правило, після цього, вурдулаки випивають насухо кров із тіла, або його їдять... Тут уже залежить від уподобань конкретної падали.
-А тут слідів від пазурів багато... - зробив логічний висновок Фоллар, дивлячись на тіла загиблих - виходить, вони завдали стільки ударів навмисно, щоб їх помучити?
-Саме так, - відповів Бетфорд, - до речі кажучи, основна відмінність чудовиськ від простих тварин... Дикі тварини, принаймні, вбивають інших тварин або навіть людей, що забрели на їхню територію, щоб захиститися, вижити або прогодувати сім'ю... Чудовиськ, звісно, до певної міри це також стосується, але їм більше притаманна пристрасть до вбивств... І чим більше, тим для них краще.
-Зовсім як деякі люди!
-Залежно від того, з якого боку дивитися, але... Є правда в твоїх словах, Фоллар, - погодився Бетфорд... Ну, гаразд, давай далі оглядатися, ми ще не все тут оглянули.
-Так точно!
Кліффорд у цей час обшукував іншу хатину, в ній знаходилося тіло маленької дівчинки, а також її мами. Чудовиська не пошкодували і їх, утім, для них не мало значення, кого є. Обидва тіла знаходилися біля ліжка, і були понівечені, і скривавлені. Кліффорду не вперше було бачити тіла загиблих, усе-таки, він був досвідчений воїн, який пройшов через багато тягот війни. Але навіть для нього, бачити подібне було вкрай неприємно.
-Ось чорт... - вилаявся Кліффорд - а потім відвів погляд від тіл, щоб більше цього не бачити. Він залишив хатину, а потім попрямував до сусідньої, увійшовши в неї через двері, він побачив покійного чоловіка, на вигляд нічим не примітного, брюнета, років приблизно п'ятдесяти п'яти, у сірій сорочці. На відміну від інших численних жертв у цьому селі, він не був понівечений, і його чудовиська не чіпали. Це зацікавило Кліффорда, і він підійшов ближче, нагнувся і почав оглядати селянина. Він почав обшукувати його кишені, а також сорочку, однак нічого не знайшов. Тоді він намацав щось під штанами селянина, це виявився... Іржавий залізний ключ, однак було незрозуміло, де його використовувати. Кліффорд одразу поклав собі ключ у підсумок, і знову вирішив оглянути тіло селянина. Тоді він побачив дивний поріз на шиї чоловіка, нанесений під правильним кутом, точний і акуратний, без рваних країв, як це буває, коли мечем керує недотепний боєць, словом, усе свідчило, що за справою стояв справжній майстер, і це вочевидь не було схоже на самогубство, бо не було предмета поблизу, який би вказував на це.
-Хм, дуже цікаво... - промовив про себе Кліффорд - він підвівся, і став шукати всередині хатини що-небудь, що могло б підходити під цей ключ. Він вирушив у праву частину кімнати, в ній було ліжко, шафа, але особливо виділялася одна деталь: це лівий кут кімнати, який був повністю застелений товстим шаром соломи. Кліффорд підійшов ближче і прибрав усю солому, що була на підлозі, відкинувши її вбік. Після цього, він побачив перед собою дерев'яний люк, що веде в підвал. Кліффорд присів, дістав знайдений раніше ключ із кишені, а потім просунув його в замкову щілину люка, і як не дивно, той підійшов. Механізм клацнув, люк заскрипів, Кліффорд потягнув його вгору, і він відкрився. Вниз вели мотузкові сходи.
Кліффорд озирнувся на всі боки, переконавшись, що поблизу нікого немає.
-Ну, що ж, подивимося... - промовив Кліффорд, важко зітхнувши, - а потім почав спускатися сходами, спускаючись до самого низу, він опинився в підвалі, освітленому настінними смолоскипами, у підвалі не було нічого примітного, окрім одного... У самому кінці було розташовано вівтар, і це одразу викликало інтерес у Кліффорда. Він підійшов ближче, щоб вивчити його більш детально. Опинившись біля самого вівтаря, Кліффорд перед собою побачив якусь книжку, з чорною обкладинкою, поруч із нею була церемоніальна чаша, і стелет, вочевидь призначені для проведення обрядів. А в центрі самого вівтаря була розташована картина владики мору, розбрату і чуми - Бога Любомора. Якому, власне кажучи, і поклонялися всі члени темного ордена. На картині Любомор виглядав так, як його уявляли всі його нинішні послідовники, - високий чоловік, одягнений у темну мантію, з чорною бородою, рівним обличчям, з моторошною посмішкою і з яскравозеленими іскристими очима, просоченими первородним злом і жорстокістю. Він стояв на тлі якогось храму, з чорного мармуру, зведеного на його честь, на похмурих рівнинах, під грозовим небом.
-Цікаво... - сказав Кліффорд - він уважно оглянув картину, а потім узяв до рук книжку, і відкрив її на першій сторінці. Ця книга була присвячена Любомору, була його священним писанням, напуттям для всіх його послідовників.
У ній було сказано, що настане час, коли Любомор піднесеться на троні, і правитиме всім сущим на Землі, і що каратиме всіх, хто не підкориться йому.
-Схоже, що все ж таки темний орден якось у цьому замішаний, - підсумував Кліффорд, - і неспроста чудовиська з'явилися в це село... Треба б розповісти про це іншим.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍