Віккі - Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі

Савва вирішив подзвонити своєму батькові, Ібрагіму. Він сподівався, що той зможе дати пораду або прояснити ситуацію.

— Тато, мені треба поговорити з тобою. Діма тільки що подзвонив і сказав, що щось трапилося вдома, і нам потрібно терміново повернутись. Він дуже хвилюється. Що ти думаєш з цього приводу? — сказав Савва, піднімаючи трубку.

Ібрагім, який у цей момент сидів у дорогому ресторані, обговорюючи старі спогади з арабськими друзями, з якими він навчався в Україні, почув голос сина. Він був зайнятий, але відразу зрозумів, що це щось важливе.

— Савва, ти серйозно? — відповів Ібрагім, піднявши брови і роблячи паузу. — Я не очікував таких новин. Якщо Діма просить про допомогу, значить, там щось трапилось. Треба бути поруч.

Він різко відкладав телефон і перервав розмову з друзями, з якими обговорював минулі роки навчання в Україні. Піднявшись із-за столу, Ібрагім сказав:

— Вибачте, друзі, але мені потрібно йти. Сім’я — це перш за все. Я вирішую це питання.

Ібрагім, не витрачаючи часу, розплатився за рахунок і поспішив покинути ресторан. Він знав, що в таких ситуаціях кожна хвилина може бути важливою. Він вирішив не зволікати і одразу вирушити додому, щоб розібратись у тому, що відбувається з його родиною.

На шляху додому він знову набрав номер Савви.

— Я їду додому, сину. Ми розберемось, що там сталося, не хвилюйся, — сказав Ібрагім, відчуваючи, як тривога за свою родину зростає.

Савва кивнув, навіть не сумніваючись у рішенні батька.

— Зрозуміло, тато. Ми скоро будемо вдома. Все буде в порядку.

Вони прискорили свій шлях, і тривога, яка оселилась у їхніх серцях, все більше посилювалася, адже ніхто не знав, що чекає їх вдома, коли вони нарешті опиняться поруч із родиною. 

Зал був тихим, лише легкий шум від шурхоту перев'язувальної стрічки і запах антисептика порушували спокій. Вікторія, зосереджено обробляючи рану на груді Дем'яна, але ще вона побачила на грудях великий шрам, вирішила не ставити йому питання, хоча сама розуміла, що цей момент буде нелегким для неї.

— Вам не боляче? — з тривогою в голосі запитала вона, поглянувши на його обличчя.

Дем'ян, незважаючи на біль, усміхнувся їй, запевняючи:

— Нормально, не переживайте за мене.

Він дивився на її обличчя, помітивши відображення тривоги в її очах. Їхні погляди зустрілися, і на мить вони обоє забули про час і місце. Вікторія продовжила перев'язку, але в її душі оселилося питання, яке не давало їй спокою. Коли вона закінчила, вона нарешті вирішила його задати.

— Хочу сказати вам величезне спасибі за те, що допомогли моїй родині. Тепер як вас віддячити?

Дем'ян пожував губи, потім, трохи опустивши погляд, відповів:

— Мені нічого не треба. Головне, що я допоміг. З'явився в потрібний час... Я подумав, раптом щось трапиться з вами і вашими сестрами. Ви пішли без допомоги, і мені здалося, що треба прослідкувати за вами.

Вікторія кивнула, згадуючи той момент, коли вони з сестрами пішли, не обдумавши свою безпеку.

— Згодна, ми якось не подумали… пішли самі, без допомоги… але ви з'явились.

Дем'ян трохи насупився, наче намагаючись знайти точні слова:

— У мене було передчуття, що щось трапиться. Я не міг не піти за вами.

Вікторія уважно подивилася на нього, ніби намагаючись прочитати його думки. Нарешті, не витримавши, вона запитала:

— Чому ви вирішили йти за нами?

Дем'ян трохи замислився. Його обличчя застигло, і він, не знаючи, як відповісти, просто сказав:

— Просто побачив тебе з сестрами. Було видно, що ви чимось засмучені.

Вікторія трохи усміхнулась, погоджуючись з його поясненням. Вона була рада, що він все ж таки виявився поряд, але все одно була зацікавлена.

— Ну, ясно... Я знаю, що ви друг Логана. Як ви з ним знайомі?

Дем'ян, усміхаючись, трохи розслабився:

— Я його давно знаю. Хороший хлопець, з гумором. Не думав, що він ваш сусід. Він вас не докучає своїми жартами?

Вікторія зітхнула з усмішкою:

— Так, іноді докучає, що навіть мої брати просять не пускати його.

Дем'ян знову засміявся, і вони обоє відчули, як напруга між ними зникла. Кілька миттєвостей вони сиділи мовчки, але тепер у їхньому мовчанні не було тривоги, а було якесь незвичайне спокійне відчуття.

Дем'ян перший порушив тишу:

— Як ти себе почуваєш після всього, що сталося?

Вікторія глибоко зітхнула і, задумавшись, відповіла:

— Мені було страшно... в такому стані людина здатна на все. Не думала, що цей чоловік може зробити щось ще гірше, тим більше моїй родині.

Дем'ян взяв її руку в свою, міцно стиснувши, наче обіцяючи захист. Його голос звучав твердо, як камінь:

— Тепер все позаду. Він не мав права так вести себе.

Вікторія лише кивнула, а їхні погляди знову зустрілися, в їхніх очах була тиша і розуміння.

— Це точно, — прошептала вона.

Мовчання знову огорнуло їх. Раптом Вікторія порушила його, запропонувавши:

— Не хочете кави? Можу зварити турецьку.

Дем'ян усміхнувся:

— Із задоволенням.

Вікторія встала і пішла на кухню. Дем'ян сидів, чекаючи, і його думки поверталися до того, що сталося, але він не міг відволіктися від того почуття, яке виникло між ним і Вікторією. Вона повернулася з підносом, на якому стояли чашки з турецькою кавою і стакани води. Поставивши піднос на стіл, вона помітила, як за дверима приховуються служниці Соломія і Анетта, а також принцеси-сестри Вікторії: Крістіна разом з Жасмін, Еммі і Мією.

Дем'ян взяв чашку кави, акуратно піднявши її, і, трохи усміхнувшись, сказав:

— У вас так смачно готується кава. Я обожнюю турецьку, мої сестри часто варять її і подають холодну воду. До неї ще пахлаву подають. Але ваша кава — це краще, що я коли-небудь пробував.

Вікторія усміхнулась і відповіла:

— Рада, що вам сподобалось.

Вони знову замовкли, але тепер це було мовчання не скуте, а наповнене якимось особливим змістом.