Колм Тойбін - Майстер

вбік і сів, обхопивши голову руками. Він ніколи не заохочував її до подібного, він не розумів натяків, а Мінні ніколи не висловила б свого бажання прямо. Та і якби вона це зробила, Генрі змусив себе додумати цю думку, він би відсторонився чи знайшов би вагомі причини не виконувати її прохання, чи навіть активно протидіяв би її приїзду. Він зробив би що завгодно, тільки б не мати Мінні поруч. Він сам щойно втік до омріяного старого світу. Писав оповідання, отримував нові враження, повільно вибудовував сюжети своїх перших романів. Він більше не почувався лише часточкою родини Джеймсів, а жив самостійно в теплому кліматі й мав чіткі мрії та нічим не скуту уяву. Мати у своїх листах писала, щоб він не економив на задоволеннях, а насолоджувався свободою. Йому не потрібна була сестра-інвалід. Навіть якби вона була здоровою, Генрі не був упевнений у тому, що присутність цієї жвавої, допитливої дівчини була б для нього бажаною. Тоді він потребував спостереження за світом і вигадування власних світів, але мав це робити самостійно. Якби поруч була Мінні, він дивився б на все її очима.

Він підійшов до вікна й подивився вниз, на вулицю. Навіть зараз відчував, що мав тоді право зневажити її потребами заради власних, заради розвитку свого таланту. І все ж таки її листи наповнили Генрі жалем і почуттям провини, а ще, на додачу, якоюсь подобою сорому, бо стало зрозуміло, що вона говорила з іншими, як мінімум із Ґреєм, про небажання Генрі її розважити. Холмсові слова: «Вона відвернулася обличчям до стіни» відлунювали в мозку Генрі, у якому вже вирувала суперечка між відчуттям його власної брутальності та бажанням вижити. І, зрештою, коли він відвернувся від вікна, відчув, що в повітрі, як щось живе, хиже та нестерпне, чатує на нього думка про те, що для нього було більше бажаним, аби Мінні померла, ніж, аби вона залишилася жити, про те, що він уже тоді знав, що зробить із нею мертвою, що свідомо відмовив у її ненав’язливих проханнях про допомогу.

Він просидів на стільці у вітальні весь пополудній час, дозволяючи власним думкам вільно занурюватись у несвідоме, ширяти в потаємних глибинах і виринати на поверхню. Він серйозно розглядав можливість спалити ці листи, щоб ніколи в майбутньому з них не постало нічого поганого. Потім відклав їх убік і підійшов до буфета, де порпався, аж доки знайшов потрібне — свій червоний записник. Він точно знав, що шукає. Воно було на перших сторінках, записане кількома роками раніше. Генрі пам’ятав загальний зміст, але не деталі. Із записником у руках він повернувся до краще освітленої вітальні.

Після Холмсового від’їзду, під час його душевних гризот і побоювань думки про молоду американку, приречену на повільне конання, що їх він раніше занотував, набули нової інтенсивності. Це буде історія молодої жінки, котра стоїть на порозі свого життя, повного безмежних можливостей і доброї фортуни. Вона збирається поїхати до Європи, де житиме щасливо та пристрасно, щоправда, не дуже довго.

Генрі перечитав свої нотатки, де йшлося про молодого англійця, без копійки за душею, але розумного та вродливого, який уже когось кохає, але переймається місією порятунку юної американки, хоче любити її, допомогти вижити, попри власну глибоку скомпрометованість, про яку, щоправда, смертельно хвора дівчина нічого не знає. Його наречена, теж небагата, від усього серця намагається допомогти американці.

Читаючи, він жахнувся, такою бездушною видалася йому тепер ця історія. Юнак лише прикидається закоханим, аби отримати гроші дівчини, зраджуючи власне кохання, а його колишня наречена, котру він насправді любить, за тим усім спостерігає, знаючи, що могла б вийти за нього заміж, якби в них були гроші. Тепер історія здавалася йому вульгарною та потворною, але над нею, страшенно кортіло попрацювати.

Генрі взяв однією рукою листи Мінні, подивився на чистий і довірливий почерк людини, котра не сподівається від світу ніякого підступу. Уявив, як вона пливе до Європи, щоб наостанок насолодитися життям. Він дав їй гроші, уявив, що вона успадкувала великий капітал, а поруч поставив героя, одна половина котрого співчуває і любить її, а інша кам’яніє від усвідомлення необхідності зради. Вульгарною та потворною історію роблять мотиви героїв. А що коли мотиви є добрими та змішаними? Він раптом сів, а потім рвучко підвівся і підійшов до вікна. Цієї миті він уявив іншу жінку, котра мала дивну мораль відстороненості, котра багато чим пожертвувала для вмираючої дівчини, дозволивши тій запізнати кохання, та котра й вигравала багато, хоча й мусила постійно бути уважною й уникати ситуації вибору.

Тепер він ясно бачив їх, усіх трьох, тепер вони від нього нікуди не дінуться, житимуть у ньому, розвиватимуться, потроху робитимуться не такими вульгарними та потворними, ставатимуть складнішими, глибшими, повнішими, ближчими до життя. Вони не будуть реальними, але віддзеркалюватимуть реальність, таку, якою вона могла б бути. Генрі вкотре перетнув кімнату, зібрав листи та нотатники, швидким рухом поклав їх на полицю та зачинив буфет. Більше вони йому не знадобляться. Тепер він працюватиме, спираючись на власний розум. Він постановив собі повернутися до Рая, щоб, коли надійде час, бути готовим іще один раз використати смерть своєї двоюрідної сестри Мінні Темпл.

Глава 6

Лютий 1897 р.

РУЦІ НЕ КРАЩАЛО. Він тримав її, як сторонній предмет, що раптом опинився під його опікою і був небажаним, неприємним, а часом і ворожим. Уранці Генрі ще міг писати, та близько полудня біль сильнішав, пронизуючи кисть від зап’ястка до мізинця так, що викручувало кісточки, м’язи, сухожилля і навіть нерви. Коли він не рухав рукою, болю не було, але писання, особливо, якщо Генрі зупинявся, щоб подумати, а потім відновлював роботу, тепер викликало в нього майже нестерпну агонію, аж доводилося відкладати ручку.

Тоді, у розпачі, він перечитував кілька останніх сторінок і подумки позначав собі місця, що потребували корегування чи правки. Потім виявлялося, що розум продовжує працювати в заданому ритмі й безсило складає текст, слово по слову, речення за реченням. Генрі виявив, що його мозок ставить уявну крапку в кінці щойно вибудуваного речення й одразу ж починає формувати наступне. Він не вимовляв їх уголос і навіть пошепки, просто фрази виникали в голові повними й довершеними, і він легко запам’ятовував, про що йшлось у попередній або чим вони всі починалися. І досі сидячи за письмовим