Колм Тойбін - Майстер

— Так,— продовжив Холмс,— вона була дуже шляхетною, і, гадаю, ти це вловив.

— Ми всі, здається, її обожнювали,— сказав Генрі.

— Вона залишається для мене мірилом,— додав Холмс,— і мені б дуже хотілось, аби вона була жива, щоб дізнатися її думку про мене.

— Саме так,— погодився Генрі.

Холмс зробив ковток зі своєї склянки.

— Ти коли-небудь шкодував, що не взяв її з собою до Італії, коли вона вже була хвора? — запитав Холмс.— Ґрей казав, вона тебе просила кілька разів.

— Не думаю, що «просила» є правильним словом. Вона тоді була дуже хвора. Ґрея ввели в оману.

— Ґрей каже, що вона тебе просила, а ти не допоміг їй, хоча зима в Римі могла б урятувати її життя.

— Її вже ніщо не могло врятувати,— відповів Генрі.

Генрі відчував навмисну гостроту в тоні Холмса, його повільну жорстокість. Старий друг допитував і судив його без співчуття чи поблажливості.

— Не отримавши від тебе відповіді, вона відвернулася лицем до стіни.— Холмс вимовив це, ніби заздалегідь відрепетирувану фразу. Потім він прочистив горло та продовжив.

— Коли вона, нарешті, зрозуміла, що допомоги чекати немає від кого, то відвернулася лицем до стіни. Вона була дуже самотньою і зосередженою на ідеї. Ти був її двоюрідним братом і міг би подорожувати з нею разом. Ти був вільним і, власне кажучи, уже перебував у Римі. Це тобі нічого не варто було б.

Коли на терасі тиша скресла знов, уже була глибока ніч, якась дуже темна та густа. Генрі сказав слузі, що їм не потрібна лампа, бо вже збираються лягати. Холмс повільно цмулив свій напій, раз у раз схрещуючи ноги. Генрі майже не пам’ятав, як опинивсь у ліжку.

УРАНЦІ ГЕНРІ ВСЕ ЩЕ обмірковував Холмсові звинувачення й намагався вирішити, чи слід йому щось сказати на свій захист, чи, може, облишити цю дискусію. Ясно, що Холмс усе це прокручував у своїй голові протягом багатьох років і неодноразово обговорював із Ґреєм, а два юристи разом, ясна річ, легко вибудували цілу систему звинувачень. А тепер іще Холмс переповість Ґрею усе, сказане Генрі.

За сніданком Холмс був спокійним і врівноваженим, ніби минулого вечора ним було оголошено важкий, але виважений присуд, тож тепер він почувався свідомим правильності свого рішення. Він домовився з Генрі, що приїде до нього ще раз у кінці тижня, що змусило Генрі замислитися над тим, як скасувати цю домовленість, адже йому ще довго не захочеться бачити Холмса.

УВЕСЬ НАСТУПНИЙ ТИЖДЕНЬ він багато працював, попри те, що часом руку викручувало від болю. Він уникав тераси, встаючи з-за столу тільки, щоб поїсти та поспати. Через кілька днів Генрі написав Холмсу, що мусить дуже багато працювати, аби встигнути вчасно дописати роман, тож, на превеликий жаль, не зможе розважити Холмса на вихідних. Також він додав, що сподівається зустрітися з другом у Лондоні до того, як той відпливе назад у Сполучені Штати.

Упродовж кількох наступних днів йому вдавалося насолоджуватися самотністю, забезпеченою листом до Холмса, та подумки, він усе ж таки постійно повертався до їхньої вечірньої розмови. Генрі в уяві складав листи до Холмса, та жодного разу навіть не розпочав їх писати. Він вважав Холмсові звинувачення несправедливими та безпідставними, а його холодність і категоричність — узагалі неприйнятними. Генрі не міг знати, що двоюрідна сестра писала Ґрею в останні місяці свого життя. Він усвідомлював, що Ґрей зберігає її листи так само, як і він сам у лондонському помешканні тримає листи, отримані від Мінні протягом її останнього року. Він знав напевне, що вона ні в чому його не звинувачувала, та все одно хотів іще раз побачити, слова та вирази, якими вона висловлювала своє бажання поїхати до Риму. Поступово Генрі перестав працювати. Щоранку, щойно прокинувшись, він кілька годин обмірковував свої перші дні в Лондоні, а потім і в Італії, пригадуючи всі обставини отримання тих листів. Він уявляв, як знову їх відкриє — Генрі чудово знав, де вони лежать — як розгортатиме аркуші та перечитає текст. Це видиво було таким нав’язливим, що він усвідомив необхідність поїздки до Лондона. Як тать, він прослизне до власної квартири в Кенсингтоні, тінню промайне через кімнати, що відділятимуть його від буфета, в якому зберігаються листи Мінні, перечитає їх, а потім повернеться до Рая.

Чекаючи на потяг, Генрі побоювався зустріти знайомих і робив вигляд, наче має в Лондоні справу.

Він боявся говорити з будь-ким, навіть зі слугою, тому необхідність розмови з візником і касиром знесилила його. Генрі хотілося стати на кілька днів невидимим. Він усвідомлював, і це його найдужче гнітило весь час, доки тривала поїздка, що прочитання листів може нічого йому не дати, що він не дізнається з них нічого нового, а тільки більше збентежиться.

Коли він уже їхав зі станції до свого помешкання, прийшло блискавичне розуміння, що вперше після провалу п’єси він пережив період тиші та спокою. Він так наполегливо працював над відновленням душевної рівноваги і от тепер знов її втратив. Генрі почало маритися, що, коли він відкриє буфет, у якому зберігаються кузинині листи, знайде там щось цілком недвозначне. Він почав умовляти себе, що уява грає з ним у жорстоку гру, що такого не може бути, але це не допомагало.

Легко і просто Генрі знайшов листи і здивувався з того, якими тоненькими та короткими вони були, як витерлося чорнило на згинах аркушів, унеможливлюючи прочитання окремих слів. Але то були її листи, і на них стояли дати. Губи Генрі ворушилися, коли він читав:

«Я скучаю за тобою, любий, але щиро радію з того, що ти здоровий і гарно проводиш час. Якби ти не був моїм двоюрідним братом, я попросила б тебе одружитися зі мною й забрати до себе, та, оскільки це неможливо, мені залишається тільки втішатися думкою про те, що ти міг би й не прийняти моєї пропозиції».

Генрі читав далі:

«Цікаво, якби мені правдою чи неправдою наступної зими вдалося опинитися в Римі з друзями, чи ми б із тобою, узагалі, побачилися?» А потім в одному з останніх отриманих від неї листів було: «Любий, подумай про задоволення, яке ми б із тобою отримали в Римі. Я шаленію від самої думки про це. Усе б віддала за зиму в Італії».

Генрі відклав листи