Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Хіба я винна у його вчинках? Хто знає, що у мене на душі? — сльози стікали по щоках дівчини. — А чи когось взагалі хвилюю я?

Ляна підійшла до Яри і невпевнено поклала руку їй на плече:

— Ти мене хвилюєш. Я б хотіла тобі допомогти, але не знаю як.

«Ти собі дати ради не можеш», — промайнуло в голові Яри, проте вона вдячно глянула на дівчину.

— Дякую. Ти просто не уявляєш, як то важко, — бути донькою голови села. Всі думають, що він такий ідеальний…

— То що з твоєю мамою? — Ляна простягнула Ярі паперові хустинки.

— Хвора, — коротко відповіла та.

— А лікарі що кажуть?

— Ну, Власлав возив її кудись, але ті нічим не можуть зарадити.

Яра допомогла Ляні прибрати на кухні і вони разом вийшли на ґанок. Місячне сяйво перетворювало ніч на сутінки. Село спало. Ляну гризло почуття вини. Вона розуміла, що мимоволі влізла у чужу сім’ю, почавши незрозуміла стосунки з Влаславом. Дівчина подивилася на чіткий профіль Яри, густі вигнуті брови, повні губи і думала, що староста громади, з його зв’язками та владою, міг би дати доньці значно краще майбутнє. Якби хотів.

— Ти вмієш читати?

— Так, — кивнула Яра. — Євдокія навчила. Вона ходила до школи.  

— Справді? Тут була школа?

— І школа, і лікарня.

— Але коли все змінилося? — здивувалася Ляна.

— Десь чверть століття тому. Приблизно, коли Власлав став головою громади.

У Ляни накопичилося купа запитань, проте тільки вона хотіла задати наступне, як небо пронизала незвичайна блискавка. Яскраво-червона, вогненна, вона спалахнула у нічному небі на коротку мить і погасла десь за селом. Через хвилину почувся церковний дзвін.

— Ой, Ладонько, допоможи нам! — зойкнула Яра, проводжаючи поглядом погаслу блискавицю.

— Що трапилося? — перелякалася Ляна.

— Дзвін із церкви Блаженних. Хтось помер.