Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Ніка

Я сиділа на кухні Івана, задумливо помішуючи ложкою соус у сковорідці. Готувати для нього стало звичною справою — навіть приємною. Що я взагалі тут роблю? Чому мені хочеться, щоб він повернувся швидше?

Він пішов у справах, сказав, що ненадовго. Я б могла піти до себе, зайнятися своїми справами, але залишилася тут. У його просторій, трохи хаотичній квартирі, де тепер було так багато мене.

Раптовий стук у двері змусив мене завмерти.

Іван? Але ж ні, він би зайшов одразу — це ж його квартира.

Я вагаюся. Хто це може бути? Може, сусід? Або хтось із його друзів?

Підійшла до дверей, вдихнула глибше й відкрила.

На порозі стояла вона.

Висока, струнка блондинка в сукні, яка обтягувала її фігуру так, ніби була зшита спеціально під неї. Довге волосся ідеально укладене, макіяж бездоганний, парфуми дорогі й занадто насичені. Вона посміхнулася, але ця посмішка була не привітною, а оцінювальною, зверхньою.

— О, привіт, — протягнула вона, нахиляючи голову, наче розглядаючи мене під іншим кутом.

Я нічого не сказала, чекаючи, поки вона пояснить, хто вона така і чого прийшла.

— Ти хто? — зрештою, не витримала я.

Вона грайливо склала руки на грудях, ніби ця ситуація її забавляла.

— Ой, а Іван хіба тобі не розповів?

Холодок пробіг по спині.

— Про що?

— Про мене.

Я змусила себе зберігати спокій.

— І ти це... хто?

Вона зробила крок ближче, ненав’язливо, але досить, щоб я відчула запах її парфумів.

— Крістіна. Його дівчина.

Світ навколо ніби став глухим.

Я кліпнула кілька разів, намагаючись зрозуміти, чи я правильно почула.

— Що?..

— Ну, тобто колишня. Але це ж тимчасово, — вона знизала плечима, склавши губи в удавано винувату посмішку. — Він завжди так робить.

Моє серце гупало в грудях так голосно, що здавалося, Крістіна його чує.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ти ж думаєш, що ти в нього особлива? Що він із тобою серйозно? — вона засміялася тихо, ніби знала якийсь секрет, якого не знала я. — Повір, я це вже проходила. Спочатку все ідеально, а потім він просто... охолоджується.

Я мовчала.

— Не переживай, — продовжила вона з удаваною співчутливістю. — Він хороший хлопець. Просто не той, хто залишається надовго.

У мене не було слів. В голові крутилися лише уривки наших розмов, його погляди, його дотики. Я все вигадала? Це було неважливо для нього?

Я навіть не помітила, як мої пальці стиснули дверну ручку.

— Гм, я бачу, ти вже зрозуміла, — Крістіна знову усміхнулася. — Ну, добре. Передай йому, що я заходила.

І раптом вона зробила крок уперед.

— Або ні. Я почекаю його тут.

Я дивлюся на неї, ніби на привид.

— Що?

— Ну, я ж не чужа, — її голос лився м’яко, ніби вона говорила очевидні речі. — Все-таки ми були разом досить довго.

І, не чекаючи запрошення, Крістіна зайшла в квартиру, впевнено проходячи повз мене. Її високі підбори гучно стукнули по паркету.

Я просто стояла, ошелешено дивлячись, як вона прямує вглиб квартири, наче у власний дім.

Раптом все здалося безглуздим.

Що я тут роблю? Чому я взагалі стою тут і слухаю це все?

Щось болюче защеміло всередині, але я змусила себе проковтнути цей клубок.

Усе всередині стискалося, пекло вирувало. В голові билися її слова: Він завжди так робить. Він не той, хто залишається надовго.

Я просто зачинила двері, а потім зробила єдине, що могла зробити в цей момент.

Піднялася  до себе у квартиру.

Коли зачинила двері, мене накрило.

Я сіла на підлогу, підтягнула коліна до грудей і просто заплющила очі.

Більше не стримувала сліз.

Чому мені так боляче? Чому так гірко?

Що зі мною не так?..