Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І от він приїхав додому… Першою стріла його отруєна стріла з татарського лука, і він тепер знає, що проживе три дні, а далі — хтозна. І тепер він їде в Сугаки, попри суворі приписи начальства гнати до Києва, не звертаючи з дороги, попри всі накази, бо не знає, чи побачить він через три дні своє село, чи ні…
І треба ж було ото статися, що б граф Олександр та його супутники в’їхали в село саме в ту годину, коли там ховали якусь бабу.
Двоє чорних волів з білими зірочками на лобах тягли сани, на яких стояла домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як лунь, дід із шаленими очима, за шворки йому було прив’язано циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив у бубон, реготав беззубим, як у немовляти, ротом.
Вершники спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.
Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами, — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч когось… І — не пізнавав. Ішли якісь чужі люди, які не знали його, Петра Скрипника. І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани…
— Кім бу?[72] — запитав він пошепки в людей, забувши, що тут треба говорити по-українському.
Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.
Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, почав виводити:
Ой же, господи ти мій милосердненький…
Та й сестричко моя рідне-е-есенька…
Та й чого ж то ти закрила свої ві-і-іченьки…
Та й вони ж тепер не бачать ні ясно-о-ого дня, Та ще й темно-ої ні-іченьки…
Жінка замовкла, наче їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.
Ось уже пройшли й останні…
— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.
— Поїхали далі, — мовби не чувши його слів, сказав Олександр.
Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися перед очима.
«Де ж це було наше дворище?» — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.
Все довкола мовби поменшало й зміліло…
Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялися старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє? Десь тут відрубали голову попові — як ще його звали? Жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім’я. Тут же й Никодима-бідолаху… І Тодорові руки відрубали…
У Петровій голові ожив гуркіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня…
Чи не богомаз Тодор Трагіра гупає в бубон обрубками рук? Але чому в його очах — безумство? Чому він сміється, як недоумкуватий Дода, — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову?
Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцюгом, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.
— Гей, хоч хто є? — вигукнув Петро.
І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з’явилося дівча років сімнадцяти.
— Добридень, дівчино! — закричав Петро.
— День добрий! — відповіла дівчина.
— Чи не дала б ти води напитися?
— Води? — на хвилинку вона мов замислилася. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?
— А що — кричу?
— Та трохи…
І — шаснула в сіни.
— Злазьте, хлопці, — звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду.
Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.
— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.
— Галя.
— А чия ж ти?
— Шлапакова.
— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але не міг.
— Ну… Шлапака Демида… Коваля…
Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце: довгі кучеряві коси, а в косах — квітки. І — малесенька родимка на лівій щічці.
Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.
Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.
— Я зараз вам чистої принесу.
— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це — найкраща…
— Та ну вас! — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.
Червона пелюсточка плавала у воді, мов човник у морі. Сонце світило у прозору воду, і на дні червонясто від тієї пелюсточки виблискувало…
Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного й старого, як на її погляд, дядька.
— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.
— Я живу сімнадцять літ, — блиснула зубами-перлинами дівчина.
— А батько? Чому я не пам’ятаю його?
— Бо батько — сам лядовський.
— А… З іншого села…
І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:
— А кого то сьогодні ховають?
— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…
— А чом у церкві не дзвонять?
— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…
— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий…
Обличчя дівчини спохмурніло.
— Убогий один… Живе он у тій хатині.
— А без рук чому?
— А хіба я знаю? Кажуть, що турки поодрубували за щось…
— Як то — за щось? Я сам бачив — за що! — аж розсердився Петро. — Звати цього чоловіка як?
— Тодором звуть… Але на селі його всі дурним Додою дражнять.
Петро здригнувся.
— Дода — то інший. Доду
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк», після закриття браузера.
