Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

то рушайте спочатку першою дорогою, далі через фарсах звертайте ліворуч і — там ще два, два з половиною фарсахи — ви будете в Сугаках…

— Лейбо, збігай-но та подивись, чи ми чогось там не лишили в твоїй корчмі? — раптом розпорядився Петро.

— Воно мені потрібне, щось ваше? Я вже перевірив. Усе забрали. Якби ви ще забрали пана Адамка, ото було б добре!

— Все одно перевір, — наполіг Петро. І корчмар побіг у корчму.

Клюсик очікувально подивився на Скрипника. Що він хотів сказати?

— Ти їдеш на Ямки, — несподівано сказав він. — А я — на Сугаки… А потім у Ямках сходимося і все вирішуємо…

Клюсик стояв біля коня. Потім сказав:

— На дідька ти мучиш і мою, і свою душу? Я в своїй хаті вже хтозна-скільки літ не бував. Лейба ж сказав, що то довший шлях. І я це добре знаю, сам же їхав до тебе в Ясси. Так поспішав, що в село і не заїхав. Думав, заскочу дорогою назад. А тепер бач, як воно виходить? Треба чимдуж відриватися од татарів та від твого друга Гаспареоне.

Петро незграбно, по-ведмежому ворухнув лівим плечем, смикнувся обличчям, як Олександр, але відповів спокійно:

— Так треба… — І за мить: — Якби ти був отим самим Гаспареоне, то де б ти виставив заслони?

Клюсикові очі засвітилися, мов у кота:

— Єзуїт! Навчився-таки в них, іродова душа!..

Звісно, якби Клюсик був на місці Гаспареоне, він би неодмінно кинувся за козаками тією дорогою, яка повинна привести до Києва якнайшвидше. Але й Гаспареоне не дурень. Він мусить розуміти, що втікачі мають і його розум на увазі.

— Знаєш що, — мовив Клюсик. — Ми розділяємося на три частини. Ти з Олександром і Йоном їдеш через Сугаки… Ні, вам ще потрібен Джузеппе. Він стріляє, як бог. Я їду на Ямки, і Йован зі мною… А хто ж тоді прямою дорогою?

— Так: прямою поїдемо четверо, — без тебе й Йована, — а там розділяємося, через фарсах Йон з Джузеппе їдуть прямо, а ми з Олександром — на Сугаки. А увечері сходимося в Ямках…

Клюсик витяг з-за халяви свого батога з олив’яною гиркою і різким рухом вимахнув у туманному повітрі. Пролунав звук, схожий на постріл. Кінь захропів і став рватися з прив’язі.

— Що ти робиш? — розсердився Петро. — Довкола татари, а ти здіймаєш стрілянину!

— Хай пошукають у тумані! Та ще й по трьох дорогах…

— От заберу в тебе нагая, будеш тоді тихим, — пообіцяв Петро. — Сказано: нишком, отже — нишком! — І на закінчення наказав: — Давай збирайся, через дві хвилини рушаємо… Через три, — поправив він сам себе, побачивши на порозі Марійку.

Клюсик, тільки зараз усвідомивши, що ось-ось таки треба їхати, оглянув себе і побачив ще одну шаблю, ту, що виграв у пана Адамка. Подумав про велетня-поляка, який лишився в корчмі без зброї, і чомусь йому стало і соромно, і жалісно на душі. Та й те подумати, хіба так важко обіграти в карти п’яного? Для Клюсика це було як лузати насіння. Знову зиркнув на шаблю пана Адамка, промовив сам собі: «Ця штука — для башибузука! А для козака — надто тонка!»

Він побіг у корчму, ледь не збивши з ніг Марійку. Поляк хропів, поклавши голову на стіл. Клюсик труснув пана Адамка за плече, але той і не думав прокидатися, Тоді Клюсик відчепив шаблю; загнав її у сволок над паном Адамком, знову смикнув поляка, який так і не прокинувся, з досади хильнув з пляшки решту горілки і аж тоді сказав:

— Лях без шаблюки — що татарин без лука, що янгол без крилець, що жеребець без хвоста. Лейбо! — гукнув Клюсик корчмаря (і той негайно виник, як джин у казці): — Як прокинеться пан Адамек, нагадай йому про мене. Онде його шаблюка. Та постав йому пляшку, а то ця ніби порожня. Ото п’є, бісів лях! А грати не вміє! Ти йому перекажи од мене, коли ще раз зв’яжеться зі мною, то так обмахляю, що без штанів гулятиме! Слово гонору!

За вікном свиснув Петро. Клюсик вилетів у сіни, потім на вулицю, знову зустрівся з Марійкою й зупинився.

— Ну, ясочко, прощавай!

Він схопив її в обійми, устиг чмокнути в щічку, а тим часом Марійка встигла висмикнути у нього з-за халяви батога і стукнути пужалном та олив’яною гиркою по лобі. Далі Клюсик стрибнув на Сірого і помчав у туман.

Затупотіли кінські копита, і всі рушили. Тільки Марійка з Яремком стояли на порозі та ще вертівся корчмар, мов дзига, і все примовляв:

— Ох, які пани, які хоробрі й щедрі пани… Хай вони мають більше щастя, ніж Лейба тривог…

А за годину Яремко скаже корчмареві, що в клітці здохла жовта пташка і лежить догори лапками. І Марійка похолоне з жаху й безсилля бодай чимось допомогти Петрові.

День розгорявся над світом такий гарний, такий свіжий і сонячний, що можна було б забути про все: і про вчорашню стрілянину на Дністрі, і про рану в плечі, і про сьогоднішню дорогу — спочатку прямо, а тоді вбік, на Сугаки, і про сварку з Джузеппе.

Коли треба було повертати, Джузеппе сказав:

— Я їду тільки з Олександром. Мало що може статися в тих Сугаках?

— А Йонові що — самому їхати? Заблукає, — розсердився Петро.

— Хай проїде з фарсах уперед то дорогою, то узбіччям, а далі хай заверне назад — уже не дорогою — й летить на Сугаки…

І от вони мовчки вже скачуть годину, а Сугаків ще не видно…

Нарешті Олександр осадив коня — нехай трохи відпочине — і пильно подивився на Скрипника:

— Чого засумував? Плече болить? Чи сердишся на Джузеппе?

— Га? — мовби прокинувшись від сну, кинувся Петро.

— Сумуєш чого? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…

— Тридцять літ…

Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, зоряну, співучу Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Україну: вимріював у Туреччині, мріяв про неї в Чорногорії, думав про неї, коли у Римі вчився в єзуїтській школі, бачив її, коли вчився в самому Парижі, а потім у Коїмбрі, чув її дзвін, коли сидів по нерідних європейських містах як агент Сагайдачного й Борецького на прізвисько Авдитор… Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні, на моїй Україні не такі!» Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то