Дроянда - Королева місяця та сонця, Дроянда

— "Василиса сказала, що він у місці, де землю перетинають води та туман… Це може бути озеро, річка або болото."

Агафія з Дрояндою переглянулися.

— "У цій місцевості є Тіньове Озеро," — промовила Дроянда. — "Воно відоме тим, що завжди оповите туманом. Це може бути те місце, яке ми шукаємо."

Марс схилив голову.

— "Отже, завтра вирушаємо до Тіньового Озера."

Всі погодилися, і поступово розмова стихла. Кожен загорнувся у свої думки, відчуваючи, як стомлені тіла починають розслаблятися.

Ніч охопила їх своїм спокоєм. Десь у лісі завивали вовки, дерева хиталися під легким вітром, а вогонь потріскував, даруючи тепло.

Марс дивився в небо, на міріади зірок, і відчував: це тільки початок їхньої подорожі. Завтра принесе нові випробування, нові загадки… і нові сили.

З цими думками він нарешті заплющив очі. Вранці вони вирушать до Тіньового Озера, і що б там не чекало на них — вони впораються. Разом.

Туман на озері став густішим, закручуючись у химерні форми. Друзі зупинилися на березі, відчуваючи, як холодний вітер пробирається під одяг. Озеро ніби оживало, реагуючи на їхню присутність.

Раптом з води почали здійматися темні хвилі, а серед них з’явилася постать – висока, примарна, схожа на духа. Її очі світилися блідим блакитним світлом.

— "Хто сміє приходити до Тіньового Озера, не знаючи його правил?" — голос істоти лунав одразу звідусіль, ніби його нашіптував сам туман.

Марс ступив уперед, відчуваючи дивне тяжіння до цієї істоти.

Примарна постать хитнула головою.

— "Ключ не дається просто так. Лише той, хто зможе прийняти власну тінь, отримає право його взяти."

Ник стиснув кулаки.

— "Що це означає?"

Туман почав згущуватися, огортаючи Марса, і голос відповів:

— "Він має подивитися в саме серце озера. І побачити свою справжню сутність."

Марс відчув, як щось ніби кликало його до води. Василиса поклала йому руку на плече.

— "Я повинен."

Він ступив у воду. Озеро було холодним, але не мокрим — воно огортало його, ніби проникаючи всередину. Раптом вода стала дзеркальною, і Марс побачив у ній… себе.

Але це був не просто його відбиток. Це був він сам — темніший, з жорсткішим поглядом, сильніший, але водночас… небезпечний.

— "Це я?" — прошепотів він.

Його відображення посміхнулося і заговорило:

— "Ти боїшся своєї справжньої сутності, Марсе. Але щоб отримати силу, ти повинен прийняти і світло, і тінь у собі."

Марс відчув, як серце закалатало сильніше. Він зрозумів, що ця темна версія — не ворог, а частина його самого.

Він зробив глибокий вдих, простягнув руку до свого відображення… і відчув, як щось холодне торкнулося його долоні.

Раптом туман розсіявся, а в руці Марса з’явився другий ключ — темного срібла, зі складним візерунком, що нагадував відбитки вовчих кігтів.

Вода знову стала спокійною. Примарна постать схилила голову.

— "Ти прийняв себе. Другий ключ твій. Але пам’ятай: найважче випробування ще попереду."

Марс вийшов із води, відчуваючи, як сила наповнює його.

Друзі дивилися на нього із захопленням.

— "Ти це зробив!" — вигукнула Дроянда.

— "Молодець, Марсе," — додала Таня, посміхаючись.

Марс стиснув ключ у руці та глянув на своїх друзів.

— "Йдемо. У нас ще є ключі, які потрібно знайти."

Попереду чекали нові випробування, але тепер він знав: він готовий. І з друзями поруч — вони зможуть подолати все.

Друзі вирушили далі, тепер маючи два ключі. Марс відчував, що з кожним новим випробуванням він ставав сильнішим, але разом із тим — і відповідальність зростала.

Василиса тримала другий ключ у руках і уважно вивчала його.

— "Наступний ключ останній. Він поведе нас до Феша," — промовила вона.

— "Але де його знайти?" — запитав Ник, дивлячись на Марса.

Таня нахилилася до землі, торкаючись холодного ґрунту.

— "Він не тут. Його сховано там, де зустрічаються день і ніч. Там, де світло бореться з темрявою."

Агафія та Дроянда переглянулися.

— "Це означає одне місце," — мовила Агафія. — "Гора Північного Вітру."

Марс вдихнув глибше.

— "Тоді вирушаємо туди."

Вони дісталися до вершини перед самим заходом сонця. Гора Північного Вітру була місцем, де постійно вирувала буря, але цього разу все було дивно тихо.

Посеред скелі стояв кам’яний вівтар, а над ним сяяв останній ключ — золотий, але з темним орнаментом, наче він уміщував у собі і день, і ніч.

— "Останній ключ," — прошепотів Марс.

Він ступив уперед і простягнув руку, але як тільки торкнувся його, небо розкололося блискавками. Перед ними з’явилася темна тінь…

Феш.

Він був там, але не таким, яким його знали. Його очі світилися червоним, а темрява охоплювала його тіло.

— "Ви запізнилися," — пролунав його голос, холодний і чужий.

— "Феше, що з тобою сталося?" — вигукнула Дроянда.

Він посміхнувся, але це була не його усмішка.

— "Я прийняв те, що ви всі боялися прийняти. Тепер я — більше, ніж був колись."

Марс зціпив зуби, розуміючи, що сталося.

— "Його контролюють," — прошепотіла Василиса.

— "Тоді ми його повернемо," — відповів Марс, стискаючи всі три ключі в руках.

Світло й тінь злилися в потоці сили, коли Марс активував їх. Буря вирувала навколо, а друзі об’єднали свої сили.

— "Феше, ти не сам!" — вигукнула Таня.

Темрява навколо Феша здригнулася. Він закричав, ніби щось усередині нього рвалося на частини.

Марс ступив ближче, тримаючи ключі перед собою.

— "Я бачив свою тінь, прийняв її, але не дозволив їй керувати мною. Ти можеш зробити те саме!"

Феш затремтів. Його руки стислися, темрява розтанула, а очі знову стали такими, як раніше.

Він впав на коліна.

— "Марсе… я… я чув вас, але не міг вибратися…"

Марс простягнув йому руку.

— "Тепер ти вільний."

Феш узяв його руку, і остання тінь розчинилася в повітрі.

Небо прояснилося. Ключі перестали світитися — вони виконали свою мету.