Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Манекен! – упевнено сказав я пароль бойовикам, які стояли на вході до сільради. Вони недовірливо глянули на мене, але пропустили. «Тепер назад дороги немає. Головне – не зупинятися!». Всюди панував безлад: по підлозі валялися розкидані папери, бляшанки з-під консервів, мішки з піском, якісь нашвидкуруч намальовані гасла, зламані стільці та столи, під ногами хрускотіло бите скло. Бойовики снували весь час туди-сюди, але Ходока у вестибюлі не було. Я піднявся на горішній поверх. Тут бойовиків майже не було. Просуваючись коридором, побачив, як за чотири метри від мене прочинилися двері. З кабінету вийшли двоє – сивий у цивільному та дебелий бойовик у балаклаві. Я присів біля ящиків із боєприпасами, ніби зав’язував шнурки і прислухався до розмови.

– Висуваємося через п’ятнадцять хвилин. Я з Асланом поїду окремо! Виводь людей,– наказав сивий. Сивий вочевидь ватажок. У СБУ мені показували фотографії найнебезпечніших агентів. Згадуй! – наказав я собі.

– Єсть! – відповів дебелий, і пішов коридором геть.

Сивий повернувся до мене лицем. Сині очі… Шрам під правим оком… Невже Манекен? Полковник ГРУ? Усний портрет, ніби збігається. Швидше! Манекен сімдесятого року народження… Йому сорок чотири… А цьому?.. Сорок… Манекен! Відомий диверсант – полковник російського ГРУ.

Сивий повернувся до кабінету, а дебелий зник за рогом коридора. Я озирнувся, нікого не було. Давай! Манекен це фігура! Це шанс! Тепер або ніколи! За мить я вже був біля дверей і зняв пістолет із запобіжника. Раптом двері прочинилися і з них вийшов кадировець без балаклави. Той самий, що приїздив на блокпост ставити ультиматум. Ховатися було пізно.

– Ти що тут робиш? Я тебе щось не впізнаю! – такими були останні слова кадировця, перед тим як я встромив йому в горлянку ножа і заштовхнув назад до кабінету. Я миттєво причинив двері й наставив дуло пістолета на Манекена.

– Аслане, якого дідька! Я ж сказав не турбувати! – не озираючись на мене проказав сивий, налив чарку, осушив її одним духом і закусив бутербродом із чорною ікрою.

– Руки на стіл! Не рухатися! – наказав я. Манекен навіть не здригнувся, спокійно обернувся й утупив у мене холодний, мов крига, погляд. Він був схожий на рептилію, що завмерла в момент небезпеки. Манекен, певно, зрозумів, що я не жартую, коли побачив Аслана у калюжі власної крові з ножем у горлі.

– Гаразд-гаразд…– заспокійливо мовив терорист, поволі поклавши обидві руки на стіл.– Ви хто?! Що вам треба?!

Я підійшов ближче до столу.

– Де Ходок?!

– Ви мене з кимось переплутали. Я – телевізійний журналіст! – брехав Манекен.

Нерви у Манекена були залізні. За своє чорне життя він виплутувавсь і не з таких ситуацій.

– Не ламай комедію, Манекене! Я знаю, хто ти!

Манекен завмер і знову обвів мене холодним некліпаючим поглядом.

– Справді? А ти хто? Ні… Дай сам відгадаю! Невже той самий Бандерас? – на незворушному обличчі полковника ГРУ з’явилося щось на зразок посмішки.

«Звідки він знає про мене? – розмірковував я.– Мабуть, Ходок устиг злити інфу про нашу групу. А може, ще раніше хтось злив? Тоді зрозуміло, чому Ходок у перший же день установив жучка в нашому наметі».

– Відгадав? – знову посміхнувся Манекен.– Не нервуй Бандерасе, якщо вистрілиш, прибіжить охорона і тобі каюк. Отже нічого я тобі не скажу!

– Скажеш. Мені нема чого втрачати! – я дістав із кишені гранату й сунув Манекенові під ніс.– А тобі?

Манекен зморгнув. «Злякався»,– переконавсь я.

– То де Ходок? – перепитав знову.

– Його тут нема. Він поїхав. Ось сюди,– показав Манекен пальцем точку на карті.

Я знав це місце над селом – там була покинута база відпочинку.

– Дівчина з ним?

– Так,– відповів Манекен, який зробився на диво лагідним.

– Можу тебе підкинути,– запропонував Манекен, наче старий приятель.

– Ходімо. Тільки без фокусів! – погодивсь я, стискаючи гранату.

Ми вийшли із сільради пожежними сходами. На майдані було повно бойовиків. Манекен помахав рукою і до нього відразу під’їхав позашляховик із донецькими номерами і табличкою «Пресса». Я відчинив задні дверцята і, пропустивши Манекена вперед, сів поруч із ним.

– Васю, ти нічого не наплутав? Твоє місце попереду! – здивувався водій, мабуть, прийнявши мене за охоронця.

– Стули пельку і їдь за село. Швидко! – наказав я і, щоб уникнути зайвих розмов, показав гранату.

Остаточно збитий із пантелику водій, у дзеркало заднього огляду розгублено подивився на Манекена.

– Роби, що він каже! – наказав ГРУшник. Водій слухняно завів двигуна і машина рушила.

– Але ми все одно не встигнемо. Ходок часу не марнує,– начебто співчутливо озвався Манекен.

– Ти про що, наволоч?!

– Про твою бабу,– спокійно пояснив Манекен і двічі поспіль примружив очі. Це був знак водієві, той побачив його у дзеркало і зробив різкий маневр. Машина зайшла в крутий віраж так, що всіх нахилило ліворуч. Манекен стрімко відчинив дверцята і виштовхнув мене ногою з машини. Але я встиг схопитися руками за ручку над дверцятами і, майстерно відштовхнувшись від землі, повернувся до салону й ударив Манекена ногою в обличчя. ГРУшник відлетів у інший бік машини, а я хутко зачинив дверцята і наставив пістолет на водія.

– Ще одна така витівка – дістанеш кулю!

Манекен із розбитим носом сидів, відвернувшись до віконця. Його фокус не вдався, і він, мабуть, обмірковував новий. Але я був готовий до будь-яких сюрпризів.

Мореман. Важливий птах

Відколи Бандерас пішов до села, я не знаходив собі місця. Бажання діяти не полишало мене. У голові крутилося питання: «Чому командир жодного разу не довірив мені більш-менш важливої справи? Чим я гірший за Індіанця та Говерлу? Їх уже немає серед живих, але кожному з них Бандерас довіряв. Мені ж так і не випало можливості проявити себе». Через таку несправедливість я ледь стримувався, щоб не порушити наказ і не почати діяти на власний розсуд. У кишені завібрував телефон. Нарешті командир!

– Їду до тебе з важливим птахом! – почув я голос Бандераса.

– Плюс, командире! Зрозумів. Чекаю.

Невдовзі почувся звук машини і з’явився чорний позашляховик із донецькими номерами. Про всяк випадок я приготував зброю поставивши її в бойову готовність і сховався за стовбуром. Машина загальмувала перед поваленим деревом. Першим із неї вискочив Бандерас, який витягнув за собою сивого чоловіка у цивільному костюмі.

– Моремане, діставай водія! – наказав командир.

Я кинувся до машини, відчинив водійські дверцята і витягнув водія. Той не пручався, але все одно очікувати можна було