Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

елітна горілка «Білуга», бутерброди з червоною та чорною ікрою, ризькі шпроти, «Московська» ковбаса, дві срібні чарки. Насвистуючи мелодію пісні «С чего начинается Родина?», сивий розлив по двох чарках горілку, узяв обидві й підійшов до Ходока.

– Дякую за службу, майоре! – сивий простягнув Ходоку чарку.– Росія тебе не забуде!

– Служу Отєчєству! – з готовністю озвався Ходок.

– За Новоросію! – проголосив тост сивий і, цокнувшись із Ходоком, випив та закусив шпротами.

Олія від шпротів просочилася крізь хліб і капнула на мапу, утворивши жирну пляму точно на місті Донецьк.

– Які наступні вказівки? – поцікавився Ходок.

– Добре відпочинь! – посміхнувся сивий і знов налив у чарки горілку.– Злітай до екзотичних країн.

– І довго мені відпочивати?

– Не втомився?

– Ні! Якраз апетит настав, у смак увійшов! – широко посміхнувся Ходок.– Мені і грошей не треба! Просто заради мистецтва!

– Коли треба буде, контора з тобою зв’яжеться,– промовив сивий голосом, який не визнавав заперечень.

Вони вдруге цокнулися й осушили чарки. Цього разу сивий закусив бутербродом із чорною ікрою, а Ходок знову лише вдихнув, не закусуючи.

– Можна хоча б на результат подивитися? – запитав Ходок.

– Небезпечно тобі тут залишатися,– проказав сивий.– По телеку побачиш або в Інтернеті. Там усе красиво змонтують.

– По телеку – це як безалкогольне пиво пити або з гумовою жінкою сексом займатися,– пробуркотів Ходок.

– Гаразд, матимеш місце в партері,– пообіцяв сивий, беручи новий бутерброд з ікрою.

Випивши та закусивши, сивий відсунув горілку і хліб і схилився над мапою.

– Тут над селом, на узвишші журналюги зніматимуть фінальний «салют». Огляд, як на долоні! – тонким пальцем вказав точку на мапі сивий.

– Дякую, товаришу полковнику! – задоволено озвався Ходок.– Покажу бандерівській сучці. Буду перефарбовувати її в наші кольори.

– Гадаєш, вийде?

– Дайте мені батога і пряника, я й ведмедя навчу танцювати,– упевнено відповів Ходок.

– Гаразд, розважайся! Тільки не захопись, не світись перед камерами і вчасно відходь! – наказав сивий.

– Ви ж мене не перший день знаєте,– посміхнувся Ходок.– Югославія, Придністров’я, Чечня, Грузія… тепер ось Україна. Давайте ще по одній, за давнє знайомство.

Сивий розлив по четвертій. Давні знайомі терористи випили й, міцно потиснувши один одному руки, на яких було чимало людської крові, розійшлися.

Бандерас. Манекен

Шукати Ходока в окупованому деенерівцями селі, та ще й в українській формі було самогубством. Для початку треба було перевдягнутися. Єдиним, до кого можна було звернутися по одяг, був дядько Степан. Він, звичайно, захоче, щоб за допомогу я пообіцяв зробити все можливе, аби Льоха отримав мінімальний строк. Як йому таке пообіцяти, не збрехавши? Адже Льоха зараз у полоні в Ходока. Диверсант, мабуть, позбувся свідка. Але навіть якщо Льоха й вижив, строк за умисне знищення маршрутки з людьми може бути довічним.

Городами й таємними лазами я дістався до будинку Кравцових. Пролізши крізь паркан, знову спричинив лютий гавкіт Буцефала. Треба було якось угамувати собаку, який міг привернути увагу бойовиків. Я спокійно підійшов до пса якомога ближче. Дивлячись просто в очі собаці, зайшов на його територію. Ошелешений Буцефал, мов загіпнотизований моїм спокійним поглядом, замовк. Я сів поруч і поклав руку псові на шию. Потім напруживши пальці, добре пром’яв собаці хребет. Після такого масажу Буцефал відчув у мені вожака і покірливо ліг біля моїх ніг. Такого фокуса мене навчили ще у школі розвідки.

Невдовзі прийшов Кравцов. У повній тиші перетнув подвір’я, підійшов до дверей хати і дістав ключа.

– Дядьку Степане,– тихо промовив я.

Кравцов від несподіванки аж здригнувся.

– Не лякайся, дядьку Степане,– це я!

Він розвернувся й угледів мене із собакою, здивований що Буцефал спокійно лежав біля мене, як біля свого.

– Збожеволів, Антоне?! – зашипів Кравцов.– Тут кадировців повне село! Мало тобі, що Льоху забрав ще й моєї смерті хочеш?

– Треба поговорити!

– Заходь. Швидко! – Кравцов прочинив двері.

Зайшовши до хати, я ніби почув у підвалі дитячий сміх. Дядько Степан був спантеличений не менше, ніж я.

Кравцов відкрив люка й одразу завважив, що в підвалі горить світло.

– Батьку, це я! – почувся знизу Льохин голос.

– Льошко? – здивувався Кравцов і, стурбовано глянувши на мене, додав: – Він що – втік?

Я заперечливо похитав головою.

– З ким ти там розмовляєш? – напружено запитав Льоха.

– Я не сам. Із Антоном Саєнком! – попередив Кравцов.

– Спускайтеся до нас і зачиніть підвал.

Я жестом запропонував Кравцову спускатися першим. А сам пішов за ним, про всяк випадок намацавши за спиною запасний пістолет. Хто знає, як Льохі вдалося звільнитися від Ходока? Може, він повернувся до сепарів?

Спустившись, я побачив Льоху, який лежав на примістці, та Яну з Тонею. Яна перев’язувала Льохі рану на плечі, що знову кривавила. Тоня гралася із саморобною лялькою-мотанкою.

– Дядя Льоша маму врятував від бандитів! – похвалилася дівчинка.

Льоха був неозброєний, тому я одразу розслабився і вийшов із-за спини Кравцова.

– Здоров, Льохо! Що з волонтерами і десантником? – одразу запитав я про те, що непокоїло найбільше.

– Ходок наказав кадировцям, щоб водія і пораненого розстріляти,– похмуро відповів Льоха.– Волонтершу твою забрав із собою. Востаннє я їх бачив біля сільради.

– У них там штаб! – підтвердив старший Кравцов.

«Женя жива! Не можна гаяти ані хвилини!» – подумав я.

– Мені терміново треба туди.

– Куди? До штабу? У цій формі? – здивувався Кравцов.

– Для цього я й прийшов. Мені б перевдягнутися.

– Батьку, віддай Антону мою запасну форму,– наказав Льоха.

Погляди двох Кравцових зустрілися. В очах старшого був зрозумілий страх.

– Я хочу, щоб Ходок за маршрутку розплатився,– відповів на німе батькове запитання Льоха.

За п’ять хвилин я вже вбрався в новеньку російську форму з шевронами «Новороссия».

– У них пароль – Манекен! – додав Льоха дуже важливу для мене інформацію.

– Я відвезу тебе машиною, Антоне! – запропонував дядько Степан, якому, мабуть не терпілося щоб я залишив його дім.

Я натягнув на обличчя балаклаву й кинув останній погляд на Яну з Льохою. «Не треба було двадцять років тому ставати між ними,– подумав.– Може тепер вони стануть парою».

– Прощавайте! Дякую, Льохо! – я вийшов слідом за Кравцовим.

Кравцов довіз мене майже до майдану. Зі зрозумілих причин він не хотів, щоб хтось бачив, як я виходжу з його машини.

– Дякую, дядьку Степане! Пробач, раптом що, і не тримай зла на мене.

– Стривай. Присягнися, що якщо попадешся – не викажеш нас із Льохою!

– Клянусь! – запевнив я старого і, вийшовши з машини, рушив до майдану. Я благав