Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

на вампу. Усі воїни тут, і ми жорстоко покараємо вампу. Воїни дуже хочуть, щоб ті, хто володіє громами й блискавками, пішли з нами покарати наших ворогів.

— Ну звичайно, ми підемо з вами! — поспішив погодитися Горюнов. — От тільки поснідаємо нашвидкуруч.

Амнундак підвівся, дуже зраділий і виходячи, сказав:

— Я зараз скажу воїнам, що білі люди погодились, — вони будуть раді!

За кілька хвилин цю звістку було передано онкілонам, і галявина наповнилася голосними криками радості. Жінки теж, мабуть, були задоволені. Аннуїр припинила плакати і, витираючи очі руками, сказала Ордину:

— Я піду з тобою в похід.

Поки смажилося м’ясо, мандрівники почистили рушниці, наповнили патронташі, зібрали дорожні речі в торбини — похід міг тривати кілька днів. Жінки з величезною увагою стежили за всіма цими діями, і через це кілька паличок із м’ясом пригоріли, за що Раку негайно одержала догану від Горохова.

Нарешті все було готове, сніданок з’їдено, у торбини покладено запас коржиків, смаженого м’яса, і мандрівники вийшли із землянки. Їх огорнув густий туман, що нависав, як завжди, над улоговиною. Крізь туман було видно вогні багать і постаті, що рухалися туди й сюди. Здалеку долітали глухі удари барабана, які продовжували повідомляти подробиці нещастя, що спіткало їх. Амнунндак стояв уже в повному озброєнні біля входу у свою оселю і, побачивши, що білі люди готові, махнув рукою. Негайно загуркотів барабан, що стояв поблизу, сповіщаючи виступ і передаючи цю звістку сусіднім стійбищам. Біля багать люди заметушилися й почали шикуватися по родах у колони; попереду воїни, позаду жінки з ношею й підлітки, що поверталися на свої стійбища. Жінки роду Амнундака, звичайно, залишалися вдома; усі вони з дітьми вийшли подивитися, можливо, востаннє, на своїх чоловіків і синів. Прощання було дуже коротким; жінки не плакали, а, обійнявши чоловіка, терлися щокою об його щоку, що замінювало в них поцілунки. Під гуркіт барабана колона вирушила на чолі з Амнундаком і білими людьми, яких супроводжували обидва собаки, що могли бути дуже корисними під час вистежування вампу. Ішли швидким кроком просто до пограбованого стійбища, до якого було кілометрів двадцять п’ять. Ліси змінювали галявини, і час від часу партія, розпрощавшись зі своїми, відділялася від колони, щоб звернути до своєї оселі. Туман поступово розсіювався, проглядало сонце й починало припікати.

Задовго до полудня дійшли до стійбища, що являло собою сумне видовище. Землянка, підпалена вампу, вигоріла всередині й завалилася; із купи побурілого дерну де-не-де йшов дим і виривалися язики полум’я; чути було запах горілої шкіри й шерсті. Траву на галявині було витоптано, подекуди залито кров’ю. У кількох місцях лежали трупи старих людей; яких вампу не забажали забрати із собою, але відрубали їм голови як трофеї. Валялися зламані списи, стріли, шматки подертого одягу й тріски від поламаного начиння.

Жінки роду цього стійбища, побачивши таке руйнування, почали голосити — у них вкрали дітей, убили близьких. Воїни мовчали, але з їхніх похмурих облич і блискаючих очей видно було, що мстити вони будуть безжально. Амнундак наказав зробити короткий привал для відпочинку. Із лісу з’явився вцілілий пастух оленів із перев’язаною головою й розповів подробиці нападу.

Вампу, які, очевидно, дізналися, що на стійбищі немає більшої частини чоловіків, котрі пішли на свято, близько півночі, оточивши галявину, несподівано напали на пастухів: двох убили дрючками, третього тільки оглушили. Коли він прийшов до тями, усе було скінчено: землянка палала, олені викрадені, на галявині залишилися тільки трупи. Уранці пастух вистежив, у якому напрямку пішли грабіжники. Він урятувався тому, що стояв коло кущів і впав у зарості, — у темряві й тумані вампу не побачили його.

Залишивши жінок постраждалого роду на попелищі, колона рушила знов уперед, тепер на північний схід, по слідах дикунів і оленів. Собак пустили вперед, що дозволило рухатися швидко, бо засада дикунів не могла були пропущеною розумними тваринами. Тепер, не маючи жінок із ношею у кінці колони, воїни йшли ще швидше, іноді бігцем; чути було тільки легкий тупіт м’якого взуття й дихання людей. Так минули ще години дві, коли собаки зупинилися, побачивши велику тополю на краю галявини, яка їм відкрилася, і почали гавкати, задерши голови.

— На дереві засідка! — сказав Амнундак і пошепки передав розпорядження оточити галявину лісом.

У цей час Білуха заскавчала — в неї влучив камінь, пущений із дерева з пращі. Мандрівники помітили рухи листя й негайно постріли сповнили галявину, стріли онкілонів посипалися на тополю У відповідь із дерев пролунало голосне ревіння і дві темні маси, ламаючи гілки, впали на землю.

— Невже там були тільки двоє? — запитав Горюнов, заряджаючи рушницю.

— Ні, — відповів Амнундак, — у їхніх засідках менше п’яти не буває, ви зараз побачите.

Він віддав якийсь наказ, і кілька воїнів пірнули в хащу. На дереві все було тихо. Вампу зрозуміли, що вони виказують себе ворогам, коли рухаються. Тому на стріли, якими частина воїнів продовжувала обсипати дерево, ніхто не реагував — вампу сховалися за стовбур і товсті гілки. Але ось із найближчого до дерева узлісся вистрибнуло кілька онкілонів із великими пучками хмизу, закриваючись ними від списів дикунів, вони швидко підбігли до дерева, обклали хмизом підніжжя стовбура й так же швидко сховалися; хмиз уже було підпалено, бо купи почали диміти. Вампу, які ховалися в листі й спостерігали за діями ворогів, не помітили підпалювачів. Але коли з хмизу повалив густий дим, що здіймався клубами в листя, із дерева знову пролунало ревіння і кілька списів полетіло в багаття. Вони тільки погіршили справу — хмиз запалав дужче і становище на дереві стало нестерпним. Вампу почали підійматися на саму верхівку, але тут листя було менше, крізь нього стало видно темні постаті, і ще один залп звалив двох; один упав на землю, другий повис на гілках головою вниз, просто перед очима; через хвилину в ньому стирчав уже десяток стріл. Останній вампу перебрався на протилежний бік, проповз на кінець довгого сука й, ухопившись за нього руками, зігнув його і з висоти чотирьох метрів зістрибнув на землю. Він помчав галявиною, але онкілони, які вже обігнули її, зустріли його стрілами, і він упав, не добігши до узлісся.

Амнундак подав сигнал звуками труби, зробленої з рога первісного бика, — із узлісся галявини з усіх боків вискочили воїни, збігаючись до дерева, до якого вже підійшов загін із вождем і білими людьми. Три вампу, які впали з дерева, не рухалися: у них були кульові рани, але онкілони про всяк випадок прошили їх списами. Усі вони були схожі на того, із яким мандрівники