Крістіна Лорен - Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен

скептично оглянувши комору, Майлз бере чашку води й човгає вниз до підвалу.

Переконавшись, що він пішов, я озираюсь на Ендрю, який поправляє спортивки й шкіриться на мене:

— Що ж, ніяково вийшло.

— Найніяковіша ситуація, яка колись виникала.

У його виразі є щось нове: ніби підняли завісу, за якою відкрилася наступна фаза наших нічних пригод.

— Ох, — показую на нього пальцем та усміхаюся: — Відчуваю зміну.

Він змовницьки схиляється:

— Я тут подумав…

— Це небезпечно робити.

— …що замість того, аби сидіти в кухні й чекати, поки нас застукають двійнята, чи не хотіла б леді супроводити мене до плавучого будинку та скласти компанію за чарочкою спиртного перед сном?

— Під чарочкою перед сном, — уточнюю пошепки, — ти маєш на увазі поцілунки голяка?

Він багатозначно киває:

— Правильно. І в інтересах прозорості я маю сказати тобі, що в мене пити нічого.

Я прикидаюся, що роздумую над цим, але всередині роблю тисячі сальто назад.

— Я хочу піти, але за однієї умови.

Раптом його вираз змінюється.

— Ми не мусимо робити щось, чого ти не…

— Потім ти приведеш мене назад, — стиха перериваю. — Жодним чином ми не переживемо інквізицію наших матерів, якщо мене застануть сплячу там, але я не хочу вертатися сама.

В його очах сяє проблиск.

— Згадала «Мовчання ягнят»?

— Сто відсотків.

Розділ дев’ятнадцятий

На вулиці небо перетворилось на глибоку океанську блакить, переповнену крихітними блискучими срібними рибинами. Повітря таке колюче, що мені доводиться кілька разів глибоко вдихнути, аби тіло звикло, а з легень вивітрився сухий дух будинку. Два кроки від задніх дверей, і долоня Ендрю накриває мою, пальці переплітаються з моїми так, ніби він робив це вже тисячу разів.

— Ніколи не бачила такого неба вдома, — зізнаюся.

— Я забуваю, як сильно люблю його, аж поки не опиняюсь надворі вночі, й тоді я такий «о, так, важко було б від цього відмовитись».

З грудей виривається крихітний придушений звук, і я перетворюю його на кашель.

— Може, спробуй вмовити батьків не продавати хижку?

Його мовчазна пауза говорить мені, що він, імовірно, цього не зробить.

— Знаєш, хай роблять те, що вважають за краще.

Вільною рукою пригладжую своє волосся. Пасма, що вибиваються, знов і знов лізуть в обличчя, і я пальцями намагаюсь їх забрати.

— У тебе так багато волосся, — тихо каже Ендрю. — Воно таке гарне.

— Це — мій біль. Бачив би ти мої гребінці, — темно-каштановою шевелюрою я вдалася в маму, але густота дісталася від татової лінії.

— Подумай про всі пташині гнізда, які ти допомогла тут звити, — жартує Ендрю.

Я сміюся, проте коли ми рухаємось у темряві крізь сніг, який світиться блакитним і є таким замерзлим, що ми можемо йти ним і не провалюватися, страх вражає мене, мов крижана брила.

— Я хочу дещо сказати, — починаю, — перш ніж ми зайдемо до плавучого будинку. Хай це звучить дивно чи неправильно — будь ласка, не припиняй спілкуватися зі мною. Обіцяю, все буде в порядку, якщо ти вирішиш, що не хочеш, але не ігноруй мене.

— Ти справді думаєш, що я б таке зробив?

Взагалі ні. Навіть уявити не можу.

— Твоя правда.

— І чому ти припускаєш, що з нас двох саме я зміню свою думку?

— Я просто намагаюся вберегти нас і наші родини. Нам так добре, але я знаю, що це — не маленьке діло.

Він схиляється, коли я говорю це, треться ротом об мої губи. Це схоже на наступне речення розмови, тільки не сказане. Щось на кшталт «довірся мені, гаразд?».

Ось ми й біля плавучого будинку, і він повертається, витягує руку й штовхає скрипучі двері, відкриваючи темну порожнечу. Я не впевнена чому, але плавучий будинок уночі поряд з Ендрю в таких умовах перетворює холодну чорноту на дражливу, а не похмуру чи негостинну. Так, усередині холоднеча, але я знаю, що в дальньому кутку лежить купа спальних мішків, і за кілька хвилин я загорнуся в них, а Ендрю притиснеться до мене.

«Що, як ми кохатимемося?»

Саме це слово спалахує в моїй голові, вібрує флуоресцентним і неоновим. Лише якісь кілька годин тому я дізналася, як це — цілувати його. Але ось ми тут, уже не діти й не друзі всього життя. Якщо пристрасть між нами не схожа на ту, що була в шафі та коморі, і більш як десять років придушування жаги будуть заховані під моєю шкірою, я не знаю, як нам втриматись від того, аби не зірвати весь одяг, щойно зачинимо двері.

Вони глухо закриваються, Ендрю тягнеться повз мене й рухає засув. Клацання відлунює один раз на контрасті зі стакато[36] мого серця.

— Заходь, — він веде мене в кінець кімнати та вмикає маленьку лампу в кутку; м’яке жовте світло осяює конус простору. — Та-дам.

Коли Ендрю відступає, я бачу, що він розклав спальні мішки на підлозі, і вже за кілька секунд усвідомлюю, що це зроблено тому, що похідне ліжко за шириною розраховане тільки на одну людину. Але, якщо застебнути спальні мішки з фланелевою основою разом, вийде затишне ліжечко для двох. Подушки прилаштовані біля стіни, щоб на них можна було спертися, якщо ми захочемо. Ендрю навіть приніс кілька пляшок моєї улюбленої газованої води з кухні.

Мабуть, я дивлюся на нього закоханими очима. Коли він узагалі встиг?

— Ти сказав, у тебе немає напоїв.

— Я сказав, що в мене немає чого випити на ніч, — усміхається він, — але знаю, що ти любиш.

Намагаюсь зосередити свою уяву, але в голові спливає спогад про жменьку хлопців із мого минулого, які й під примусом не пригадали б, скільки льоду я люблю в напоях, і не назвали б нічого мого улюбленого, не кажучи вже про те, щоб дістати мені це.

Без якихось обережних розрахунків — тільки з вдячністю та бажанням — я рухаюсь просто до Ендрю. Мої руки обвивають його шию, та й з його боку немає коливання; Боже мій, це схоже на вибух у зворотній перемотці, на танення. Його руки притягують мене, а рот накриває мій з напівсміхом-напівстогоном щасливого полегшення. Це відчуття — мов проміння сонця. Тут немає паузи, як було в шафі, ні остраху, що нас хтось знайде. Існує лише тепло його усмішки, крихітний полегшений видих.

Ендрю розвертає нас, притискає мене до стіни. Грайливий, милий, світлий Ендрю прихований тінню чоловіка переді мною, який незворушно усміхається, проте навколо так темно й захопливо. Його руки хапають мої стегна, притягуючи мене впритул, дозволяючи мені відчути, що він так само