Томас Гарді - Під деревом зеленим

з іншого боку від дівчини. Трохи повагавшись, Фенсі пальцем відтягнула нижню губу, щоб показати місце укусу.

— Сподіваюся, воно швидко пройде! Якби хоч деінде вкусила, то дрібниці, але на губі — таке видне місце,

— додала вона зі сльозами на очах, злегка скривившись від болю.

Шайнер тримав свічку високо над головою й так близько наблизив своє обличчя до Фенсі, ніби губу демонстрували виключно йому. Дік зі свого боку присунувся ще ближче, наче Шайнера тут і не було.

— Напухає, — сказав Дік їй у праве вухо.

— Не напухає, — сказав Шайнер у ліве.

— Якщо бджола вкусить у губу, це дуже небезпечно? — схлипнула Фенсі. — Я знаю, що у язик небезпечно.

— О ні, зовсім не небезпечно! — заспокоїв її Дік.

— Ще й як небезпечно! — одночасно з ним відповів Шайнер.

— Що ж, доведеться потерпіти! — сказала Фенсі, знову повернувшись до вуликів.

— Треба змастити нашатирним спиртом і олією, міс Дей, — турботливо сказав Шайнер.

— При укусах змащують оливковою олією і нашатирним спиртом, міс Дей, — ще турботливіше сказав Дік.

— Здається, у нас щось таке є. Ви не могли б піти в дім і принести? — попросила дівчина.

Чи то навмисне, чи то випадково, але Фенсі так недбало кинула цю фразу, що те, кого саме вона мала на увазі, кожен із кавалерів міг потрактувати на свою користь. А тому і Дік, і Шайнер зіскочили на ноги, наче близнюки-акробати, і пліч-о-пліч вийшли у двері. Разом вхопилися за засув, підняли його і крок у крок пройшлися аж до будинку. Більше того, увійшовши до кімнати, вони так само попрямували аж до крісла місіс Дей, водночас двері на дубовій петлі грюкнули з такою силою, що ряди олов’яного посуду в шафі задзвеніли, наче дзвони.

— Місіс Дей, бджола вкусила Фенсі в губу, і вона попросила дати їй нашатирного спирту, — сказав містер Шайнер, нахилившись до самого обличчя місіс Дей.

— Місіс Дей, Фенсі попросила мене принести їй нашатирного спиту, бо її бджола в губу вкусила! — сказав Дік, нахилившись ще ближче до обличчя місіс Дей.

— Боже милостивий! Це зовсім не означає, що треба так на мене напосідати! — вигукнула жінка, відступаючи назад.

Вона порилася в буфеті, витягнула пляшечку й почала старанно витирати пил з ковпачка, обідка та скла. Дік і Шайнер чекали, стоячи один біля одного з простягнутими руками.

— Хто головний? — спитала місіс Дей. — Тільки не треба знову на мене наскакувати. То хто з вас головний?

Обоє мовчали, і пляшечка була передана Шайнеру. Шайнер як людина вихована нічим не виказав свого тріумфу і вже було розвернувся, щоб віднести пляшку Фенсі, аж тут сходами спустився Джефрі, вочевидь, уже витрусивши всіх бджіл із одягу:

— О, це ви, містере Деві?

Дік підтвердив, що це таки він. І молодий чоловік зважився на ризикований хід, забувши, що такі ходи тим і ризиковані, що у разі невдачі наслідки можуть бути катастрофічними.

— Я прийшов з вами про дещо поговорити, містере Дей, — він наголошував на кожному слові, знаючи, що вони досягнуть вух містера Шайнера, який якраз зникав за дверима.

— А я от ходив нагору й мало шкіри з себе не здер, поки повитрушував усіх бджіл, — сказав Джефрі, поволі пройшовши до відчинених дверей і зупинившись на порозі. — Малі негідниці позалазили мені під сорочку й ніяк не хотіли вгамуватися.

Дік попрямував за ним до дверей.

— Я хочу з вами поговорити, — повторив він, поглядаючи на блідий серпанок, що підкрадався з похмурої долини. — Можливо, ви здогадуєтеся, про що саме.

Лісник запхав руки в кишені, поводив туди-сюди очима, звівся навшпиньки, подивився перпендикулярно вниз, наче його погляд був виском[10], а потім горизонтально, аж поки всі зморшки на обличчі не зібралися навколо очей.

— Може, і не здогадуюся, — відповів.

Дік мовчав; спокій ночі ніщо не порушувало, лише раз тишу пронизав крик пташеняти, що потрапило до кігтів сови десь у прилеглому лісі.

— Я забув капелюх у кімнаті, — сказав Джефрі, — зачекайте, зараз збігаю за ним.

— Я буду в саду, — відповів Дік.

Він обійшов навколо й пройшов у сад через бічну хвіртку, а Джефрі піднявся нагору. У Меллстоці та його околицях панувала традиція, згідно з якою в будинку обговорювалися лише справи буденні, а для серйозних розмов ішли в сад. Цей звичай тягнувся ще з тих часів, коли вся сім’я мусила жити в одній кімнаті, і пояснювався бажанням усамітнитися й опинитися подалі від інших членів родини; однак тепер ним часто послуговувалися навіть ті, хто жив далеко не в тісноті.

У сутінках саду з’явилася фігура лісника, і Дік пішов йому назустріч. Джефрі зупинився й обіперся на огорожу свинарника, що розташовувався ліворуч від стежки. Дік зробив те саме, й обоє стали спостерігати за білуватою тушею, яка, рохкаючи, порпалася серед соломи.

— Я прийшов просити руки вашої дочки, — сказав Дік.

— Краще б не просили.

— Чому ж це, містере Дей?

— Бо тоді я змушений буду вам сказати, що ви не отримаєте того, чого просите. У вас є до мене ще якісь справи?

— Ні, більше ніяких.

— Чесно кажучи, не знаю, на що ви сподівалися. Ви знали, ким була її матір?

— Ні.

— Гувернанткою в одній поміщицькій родині і мала дурість вийти за лісника, який служив у тому ж маєтку, бо тоді я був усього лише простим лісником, це тепер вже я розпорядник і роботи у мене по зав’язку: чого варта тільки вирубка дерев, а ще ж треба і ліс продавати, і гравій, і пісок, і ще багато чого. Однак невже ви думаєте, що свої гарні манери, вишукану мову, музичні здібності й начитаність Фенсі здобула у такій дірі, як наша?

— Ні.

— А знаєте де?

— Ні.

— Коли після смерті дружини мене носило по всіх усюдах, Фенсі жила з тіткою, яка тримала пансіон. Так було, доки та не вийшла за Лоєра Ґріна — хитрий був чортяка — і школу розпустили. А чи знали ви, що після того вона навчалася в училищі й на той час була першою у списку королівських стипендіатів?

— Чув про це.

— А чи чули ви, що коли вона складала іспити на звання державної вчительки, то отримала найвищу оцінку?

—