Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

  Та кивнула з розумінням і махнула рукою мені в слід.

  Мене немов окропом облили, я вилетіла з магазину пролетівши кулею повз Олександра. Близько пів хвилини у мене було, щоб набрати повні легені повітря і видихнути, поки він не наздогнав мене. Поправила блузку і стою спиною не обертаючись. Його рука ласкаво провела по моїй спині й затрималася на плечі.

   -Не втечеш же... - прошепотів він мені на вухо.

Шепіт пролився по всьому моєму тілу колючими, але приємними іскорками. Я переривчасто зітхнула і відійшла на крок від Олександра.

-Як справи? - запитала я, посміхнувшись.

   Відзначила про себе присутність якоїсь легкості в його аурі. Від Олександра виходила зовсім не та енергетика, що раніше. Наче злетіла вся пиха, гонор і пихата бравада. Щось спростилося в його образі, і я не можу зрозуміти, що саме.

-У мене все добре, якби не...

-Я знаю, навіть у новинах показували! - перебила я.

-Ах так, значить ти в курсі? Я домігся того, до чого йшов кілька років. Але радість моя не повноцінна. А знаєш чому?

-Чому ж? - але я чудово розуміла, про що він.

-Тебе немає поруч... - здавлено промовив він, взявши мене за руку.

-Ти знаєш, чому я пішла. Ти пам'ятаєш?

-Досі не зрозумію... - винувато промовив він.

-А головне ж результат! І в мене, і в тебе був час подумати!

-Я змінився. Я зрозумів, що ти мені потрібна. Хочу, щоб ти була поруч і коли мені добре, і коли погано. Я сумував, Вероніко.

-Важко віриться, що такі метаморфози відбулися з тобою за три тижні! - заперечила я.

-Місяць! - поправив він.

-Не важливо. То що ти зрозумів?

Зображала дурепу із себе, а самій хотілося якомога довше з ним стояти тут біля входу в магазин, між перехожими, що шастають туди-сюди, і не помічати нічого навколо. Я не зводила очей із нього. Розглядала кожну дрібницю в його образі. Він так само безперервно дивився на мене і чекав, що скажу йому те, що він хоче почути.

-Я не цінував тебе...

   Він видавив із себе цю фразу, наче зубну пасту на щітку із засохлого тюбика.

-Іди до мене! - він узяв мою долоню знову, переплів свої пальці з моїми та притягнув до себе.

-Вероніка! Твою матір! У магазині народу повно, а вона тут лижеться з хахалем.

   Незадоволений вереск начальниці повернув мене в реальність. Я відскочила від Олександра, але він лише чемно привітався з начальницею, не випускаючи моєї руки.

-Мне треба йти... - сказала я тихо.

-Поїхали зі мною! - упевнено запропонував він.

-Знову за своє? Дубль два? - віджартувалася я.

-Я заїду за тобою. Коли ти звільнишся? - поспішив він відступити.

-О шостій!

    Летючою ходою я попрямувала до робочого місця.

-Вибачте, Ольга Вікторівна, так вийшло!

  Вона хмикнула невдоволено і вручила мені сканер.

-Зберися вже і працювати почни, а то звільню! - пригрозила вона чи то жартома, чи то серйозно, але мене вже нічого не хвилювало.

    Удача сама повернулася до мене обличчям. Усе в мені співало симфонічні оди. Він сам не витримав і приїхав. Він змінився та одумався. Він усе зрозумів! А ввечері ми знову побачимося! Я вірю йому і вдячна за його перший крок.

«Так, що ж тобою рухало раніше? Хіба від самого початку ти не міг бути таким як ти є? Що ти будував із себе? Ти ж можеш бути нормальною людиною!»

    Я подумки ставила йому запитання. Передчувала нашу зустріч увечері. Не помічала нічого навколо, і працювати зовсім не хотілося. Валилося все з рук, а від колективу і начальниці так і летіли жартівливі підколи в мій бік.

-Якось дивно на тебе впливає твій залицяльник! Я тебе ще такою не бачила. Ти тиск таки не поміряла? У тебе руки трясуться! - підмітила спостережлива Ольга Вікторівна.

-Можна я раніше піду сьогодні? - скористалася я моментом. - І справді, голова паморочиться і тиснуть скроні.

-Лікуйся сьогодні, але завтра, щоб як багнет на восьму ранку тут! І щось мені здається, що це не тиск. Дати корвалолу?

-Ні! Дякую! Це мігрень! Мені треба поспати! - випалила я на ходу, отримавши її згоду.

     А час, щоб прийти до тями, мені був необхідний. Голова справді розболілася і навалився дивний, не властивий мені занепад сил, ніби я вагони розвантажувала. За пів години дороги додому я відчувала себе вичавленою на суху.

  Уперше за місяць набираю його номер.

-Пробач, не зможу сьогодні. Не приїжджай за мною, я вже не на роботі...

-Чому? - з гіркотою в голосі запитав він.

-Прихворіла...

   Настало мовчання і тут же відповідь:

-Будь удома, я скоро буду!