Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Не варто й казати, що Натаніель нітрохи не співчував мені. Він торочив, що йому самому не до веселощів, що він мусить терміново добитися результату. Він теж добре намучився з купкою чарівників зі свого міністерства, які мали надати інших патрульних джинів. Правду кажучи, ці чарівники просто бунтували: їм не хотілося, щоб ними командував такий шмаркач! І я цілком розумів їх. Та все ж таки щоночі джини з фоліотами похмуро збиралися на дахах Вайтголлу і звідти розліталися по призначених постах.

Нашим завданням була охорона певних місць, найпри-вабливіших для туристів: Натаніель і його начальник — такий собі пан Теллоу — вважали, що небезпека загрожує саме цим місцям. Нам видали їхній список — музеї, галереї, розкішні ресторани, аеропорт, торговельні квартали, скульптури, арки та інші пам’ятки архітектури... одне слово, майже увесь Лондон! А це означало, що нам доводилося щоночі ширяти з місця на місце, не згортаючи крил.

Робота була не лише нудна та виснажлива (та й нівроку мокра!), а ще й нервова, бо наш таємничий ворог був вочевидь небезпечний. Дехто з нервозніших фоліотів почав ширити чутки, ніби наш супротивник — скажений африт чи навіть марид! Ніби він з’являється, огорнений темрявою, тож його жертви не бачать наближення своєї загибелі; ніби він руйнує стіни самим своїм подихом[21]; ніби він тягне за собою могильний сморід, від якого ціпеніють і люди, й духи... Щоб трохи надихнути їх, я намагався розпускати протилежні чутки — ніби це просто бешкетливе бісеня, — та це, на жаль, не допомагало: і фоліоти, й навіть деякі джини літали ночами, вирячивши очі й трусячи зі страху крилами.

Єдиною невеличкою втіхою для мене стало те, що поміж джинами була й Квізл, моя давня товаришка з часів роботи в Празі. Її щойно поневолив один чарівник із Натаніелевого міністерства, кислий і сухий чолов’яга на ім’я Ффаукс. Одначе Квізл, попри його сувору владу, не втратила своєї колишньої сили. За першої-ліпшої змоги ми намагалися полювати разом[22].

Перші дві ночі нічого цікавого не сталося, хіба що двох фоліотів, які ховалися під Лондонським мостом, звіяло кудись вітром. Однак третьої ночі, майже опівночі, із західної частини Національної галереї долинув гуркіт. Першим туди дістався джин на ім’я Зенон, а невдовзі після того з’явивсь і я. Водночас прибули, як варта, й кілька чарівників, зокрема мій хазяїн. Вони оточили галерею щільною магічною огорожею й послали нас у бій.

Зенон виявив неабияку сміливість. Він без вагання рушив уперед — і більше його ніхто ніколи не бачив. Я подався за ним навздогін, аж тут так невчасно вивихнув ногу, а коридори виявились такі заплутані, що врешті я відстав, заблукав і опинився в західній частині будівлі запізно. Супротивник на той час уже зник.

Мої вибачення не розчулили хазяїна. Він неодмінно придумав би для мене якесь напрочуд неприємне покарання, якби я, на щастя, не знав його імені. Він тільки заприсягся ув’язнити мене в залізному кубі, якщо я знов уникну битви з лиходієм, тільки-но той з’явиться. Я щосили намагався заспокоїти хлопця, підозрюючи, що він украй стривожений: волосся його розтріпалося, манжети пообвисали, мов ганчірки, а вузенькі штани висіли, як той лантух, — ніби хлопчина раптово схуд. Так я й сказав йому — зрозуміло, зі співчуттям.

— Їж більше, — порадив я. — Ти такий худорлявий! Он, тільки волосся в тебе й росте. Так і до виснаження недалеко!

Він витер червоні від безсонних ночей очі:

— Відчепися краще від мого волосся. Їжа — це для нероб, Бартімеусе. А я живу в борг — так само, як і ти. Зумієш знищити ворога — от і чудово. А як ні, то хоч розвідай що-небудь про його природу. Інакше, судячи з усього, за нього візьметься нічна поліція.

— Та невже? А що до того мені?

— Тоді мені кінець, — серйозно відповів хлопчина.

— Та невже? А що до того мені? — повторив я.

— Te, що перед тим я все-таки замкну тебе в залізному кубі. Чи навіть у срібному — це ще гірше. А це неодмінно станеться, якщо я найближчим часом не доб’юся результатів.

Я облишив суперечку — вона була даремна. Хлопчина помітно змінився відтоді, як я бачив його востаннє, й до того ж — не на краще. Наставниця й кар’єра ніби обснували його злими чарами: він став суворіший, жорстокіший і холодніший. Та й з почуттям гумору в нього було аж ніяк не ліпше — а це вже неабияке досягнення. Отож я просто не міг діждатися, коли нарешті сплинуть ці півтора місяця.

А тим часом на мене чекали робота, небезпека й дощ.

***

З-під статуї мені було видно три вулиці з семи. Вздовж усіх трьох тяглися вітрини багатих крамниць — темні й примарні, загороджені сталевими ґратами. В нішах над дверима жевріли лампочки, та за потоками дощу їхнє світло поширювалось недалеко. Бруківкою струменіла вода.

Аж тут на лівій вулиці щось заворушилось. Котяча голова обернулася туди. Щось упало на підвіконня на першому поверсі. Тоді з хвилину посиділо там, мов чорна пляма в темряві, а потім одним пружним порухом ковзнуло з підвіконня й попливло стіною, звиваючись по щілинках між цеглинами, мов тоненька доріжка гарячої патоки. Біля підніжжя будинку воно впало на бруківку, знов перетворилось на чорну пляму, випустило ніжки й почапало в мій бік.

Я уважно спостерігав за цим, не ворухнувшись ані на дюйм.

Чорна пляма дісталася перехрестя, перейшла кілька калюжок і скочила на постамент. Лише тут я побачив, що це насправді гарненька спанієлька з великими карими очима. Спанієлька зупинилася навпроти кота, постояла й рішуче обтрусилася.

Бризки полетіли на всі боки, зокрема і в писок котові.

— Красненько дякую, Квізл! — обізвався я. — Ти, напевно, вирішила, що я ще не зовсім змок!

Спанієлька моргнула, винувато схилила голову й дзявкнула на знак вибачення.

— І нема чого тут приндитись, — вів я далі. — Я ж не бовдур з-поміж людей, якого можна причарувати сльозами в очах 1 жмутком вимоклої шерсті. Не забувай: я чудово бачу тебе на сьомому рівні, з усім уздром.

— Нічого не можу з собою вдіяти, Бартімеусе, — спанієлька задерла задню лапу й невимушено почухала собі за вухом. — Це все через оцю таємну роботу. Вона вже стає моєю другою натурою. Тобі ще пощастило: ти сидиш під пам’ятником, а