Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Він не повернувся на ящик з вугіллям, а схвильовано походжав туди-сюди. — Правду каже Нік. Простолюд — мов ті воли. Ніколи не розворушиться.

— А скільки там зброї! — замріяно промовив Фред. — Із нею ми зробили б набагато більше... як Март!

— І що ж він зробив? — заперечила Кіті. — Прем’єр-міністр і досі живісінький, а Март на дні Темзи риб годує.

Вона сказала так навмисне, щоб подратувати Стенлі: той був найкращим Мартовим приятелем.

— Просто йому не пощастило! — пронизливим, знервованим голосом відповів Стенлі. — Куля була не дуже потужна, та й квит. Інакше б він прикандичив І Деверо, й половину уряду на додачу.. Де ж це Енн? Чого вона там вовтузиться?

— Не дури сам себе, — з гіркотою наполягала Кіті. — їхній захист надто міцний. Март не мав жодного шансу. Скільки чарівників ми вбили за ці роки? Чотирьох чи п’ятьох, та й тих дрібненьких. Кажу вам: навіть зі зброєю нам потрібна інша, краща стратегія!

— Я перекажу йому твої слова, — пообіцяв Стенлі. — Коли він повернеться.

— Авжеж, гаденя, перекажеш, — убивчим голосом відповіла Кіті. Одначе сама думка про це змусила її здригнутися.

— Їсти хочу, — обізвався Фред. Він натиснув кнопку на ножі й знову блиснув лезом.

Кіті поглянула на нього:

— Ти ж наївся за обідом. Я бачила сама!

— А тепер знову хочу їсти.

— От ненажера!

— Я ж не можу битися голодний.

Фред зненацька подався вперед і махнув рукою так хутко, що пальці стали невидимими. Пролунав свист, і ніж влучив у цемент між цеглинами, на три дюйми вище від голови Стенлі. Той поволі задер голову, побачив над собою руків’я ножа—і злегка позеленів.

— Бачили? — мовив Фред. — Рука тремтить. Це тому, що я голодний, — він згорнув руки на грудях.

— Як на мене, ти добре влучив, — зауважила Кіті.

— Добре? Я ж не влучив у нього!

— Поверни йому ножа, Стенлі, — мовила Кіті, несподівано відчувши страшенну втому.

Стенлі досі марно намагався витягти ніж, який застряг у стіні, коли потаємні двері над купою дров відчинились і з’явилася Енн. Торбинки, яку вона брала з собою, тепер з нею не було.

— Знову чубитеся? — грайливо запитала вона. —Ходімо, дітки!

***

Дорогою до крамниці всі вимокли так само, як і дорогою до стаєнь, тож компанія дісталася туди аж ніяк не в доброму гуморі. Коли вони нарешті увійшли й заходились обтрушуватись, відсапуючи хмаринками пари, назустріч їм вискочив усміхнений і схвильований Нік.

— Що сталося? — запитала Кіті.

— Щойно довідався! — відповів Нік. — Новини від Гопкінса! Вони повертаються через тиждень. І хочуть розповісти нам дещо важливе. Нова робота! Серйозніша за все, що ми робили досі!

— Навіть за Вестмінстер-Голл? — недовірливо перепитав Стенлі.

Нік усміхнувся:

— За всієї пошани до Мартової пам’яті, навіть за Вестмінстер-Голл. Гопкінс не пише, що це за робота, але каже, що вона розворушить усю країну! Це саме те, чого ми завжди хотіли, чого хотів кожен з нас! Ми зробимо щось таке, що враз перемінить нашу долю! Це небезпечно, та якщо ми зробимо все як слід, то зіпхнемо чарівників з їхніх сідал. Лондон ніколи вже не буде колишнім!

— Давно пора, — зауважила Енн. — Ходи-но постав чайник, Стенлі.

15

Уявіть цю картину. В Лондоні дощить. Сірі потоки води линуть з неба й падають на бруківку з гуркотом, незгіршим за гарматний. Дужі пориви вітру торсають дощову завісу, заносячи її до під’їздів та галерей, під арки й карнизи, обдаючи будь-яку можливу схованку крижаними бризками. Вода всюди — струменіє асфальтом, шумить у канавах, вирує над риштаками. Всі міські резервуари переповнені. Вода тече горизонтально — рурами, діагонально — дахами, вертикально — стінами, вкриваючи цеглу патьоками, схожими на кров. Вода сочиться між кроквами і з тріщин у стелях, висить у повітрі холодним білим туманом і над головою в чорних хмарах. Вода роз’їдає стіни будівель і кістки їхніх змерзлих мешканців.

По темних підземних закапелках куляться у своїх норах щури, слухаючи відлуння гуркоту над їхніми головами. По бідних хижах простолюд затуляє віконниці, вмикають яскраве світло й мостяться біля грубок, сьорбаючи гарячий чай. Навіть по багатих віллах чарівники ховаються від нескінченного дощу: замикаються у своїх майстернях, викликають хмари теплого запашного повітря й поринають у мрії про далекі краї...

Щурам, простолюду, чарівникам—усім хотілося затишку. І я цілком розумів їх. Вулиці спорожніли, увесь Лондон ніби вимер. Повертало до півночі, й злива дедалі дужчала.

Ніхто при здоровому глузді не гуляв би такої ночі вулицями.

Еге ж!

Та є серед потоків дощу одне місце, де сходяться сім доріг. На перехресті стоїть гранітний постамент, а на ньому — статуя вершника. Вершник підняв меча, і його обличчя застигло в героїчному поклику. Кінь став дибки, широко розставивши задні ноги. Може, це виклик ворогові, може, цей кінь збирається ринути в бій. А може, просто хоче скинути зі спини цього вершника-товстуна. Цього ми не дізнаємось ніколи. Та придивіться: під черевом у коня, точнісінько посередині постаменту, витончено обкрутивши хвоста навколо задніх лап, сидить величезний сірий кіт.

Цей кіт намагається вдавати, ніби не помічає пронизливого вітру, що куйовдить його мокре хутро. Чудові жовті котячі очі вдивляються в морок, немовби пробиваючи дощовий серпанок. І лише трохи підібгані вуха з китичками показують, як його дратує ця погода. Одне вухо раз по раз смикається: якби не воно, скидалося б, що цього кота теж вирізьблено з каменю.

Темнішало. Дощ періщив ще дужче. Я щільніш обкрутився хвостом і не зводив очей з доріг. А час поволі збігав.

***

Чотири ночі — час не вельми довгий. Навіть для людей, що вже казати про нас, вищих істот з Іншого Світу![19] Проте останні чотири ночі просто-таки повзли, наче ті слимаки.

Щоночі я патрулював центральні квартали Лондона, полюючи за невідомим руйнівником. Я, зрозуміло, був не сам — мені допомагали ще кілька нещасних джинів і цілий віз фоліотів. З цими фоліотами клопоту було повнісінько: вони раз по раз намагалися втекти, ховаючись під мостами чи в димарях, а часом лякались — аж до розладу шлунку[20] — гуркоту грому чи власної тіні. Я зі шкіри пнувся, щоб утримати їх на місці. І до того