Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Я не відповів на цей закид.

— Де ти була? — натомість запитав я. — Спізнилася на дві години!

Спанієлька втомлено кивнула:

— Даремна тривога на складі шовкової крамниці. Двом фоліотам щось приверзлось. Я мусила обшукати цілий склад, перш ніж виявила, що все гаразд. От дурні новачки! Довелось їх, звісно, трохи покарати...

— Куснути за п’яти?

Собачий писок ніби скривився в посмішці:

— Еге ж.

Я посунувся, звільнивши для Квізл трохи місця в центрі постаменту. Там анітрохи не було сухіше, просто це було більше по-товариськи. Вона сіла поруч і пригорнулася до мене.

— Правду кажучи, я розумію їх, — зауважив я. — Вони хвилюються. Все через цей дощ. І через те, що сталося із Зеноном. Та й постійні виклики їх не заспокоюють. Це врешті виснажує їхню сутність.

Квізл поглянула на мене круглим цуценячим оком:

— І твою теж, Бартімеусе?

— Ні, це я так, заради красного слівця. Зі мною все гаразд.

Щоб довести це, я вигнув спину розкішним котячим порухом — від кінчиків вусів до кінчика хвоста.

— Отак буде краще. Нічого, бачив я й дещо страшніше. Просто якийсь зарозумілий біс ховається в темряві. Тільки б відшукати його, а впораємось ми з ним заввиграшки.

— Щось ніби Зенон говорив так само...

— Хіба я пам’ятаю, що там говорив Зенон? А де тепер твій хазяїн? Ховається під дахом?

Спанієлька тихенько буркнула:

— Присягається, що він недалеко від мене. Тобто у Вайт-голлі. А насправді, мабуть, сидить у якійсь пивничці для чарівників: в одній руці — склянка, в другій — панянка[23]...

Я пирхнув:

— То ось він який?

— Еге ж. А твій?

— Такий самий. Чи ще гірший. У нього в кожній руці по склянці й по панянці.

Спанієлька лагідно заскімлила. Я поволі звівся на ноги.

— Доведеться нам, мабуть, помінятись місцями, — запропонував я. — Я патрулюватиму звідси до Сого й назад, а ти погуляй Джибет-стрит, між отими крамницями, аж до Музею.

— Краще я трохи перепочину, — мовила Квізл. — Я втомилася.

— Гаразд. Ну, то щасти тобі.

— Щасти.

Спанієлька понуро схилила голову. Я вийшов на краєчок постамента, під дощ, і хотів би уже стрибнути вниз, коли ззаду долинув голосок:

— Бартімеусе!..

— Що, Квізл?

— Нічого, нічого.

— Що сталося?

— Просто... ні, це не просто фоліоти. Я теж хвилююся.

Кіт повернувся назад і трохи посидів поряд, лагідно обкрутивши спанієльку хвостом.

— Не хвилюйся, — сказав я. — Північ уже минула, а ми ще нічого не бачили. Ця тварюка щоразу з’являлася десь опівночі. Тож не бійся нічого, хіба що довгого, нудного сторожування.

— Мабуть, так.

Довкола стіною падав дощ. Ми сиділи всередині нього, наче в коконі.

— Бартімеусе, — тихо промовила Квізл. — Тільки між нами... скажи, що ти сам про все це думаєш?

Я крутнув хвостом:

— Не знаю. Та й знати не хочу. Поки що ця тварюка вбивала всіх, хто їй траплявся. Ось тобі моя порада: пильнуй. Тільки-но помітиш щось незвичайне, відразу тікай світ за очі.

—Але ж ми повинні її знищити! Це наше завдання!

— От і зроби це. Тільки тікаючи.

— Як?

— Ну... замани її, скажімо, на велику автотрасу. Звідки мені знати? Просто не кидайся на неї сторч головою, як Зенон.

Спанієлька зітхнула:

— Зенон мені подобався...

— На жаль, його згубило надмірне завзяття.

Квізл не відповіла нічого. Запанувала мовчанка. Шумів лише нескінченний дощ.

— Гаразд, — сказав я нарешті. — Бувай.

— Бувай.

Я зіскочив з постаменту й, задерши хвоста, побіг під дощем через залиту водою вулицю. Одним стрибком я злетів на невисокий мур біля порожньої кав'ярні. А тоді ще кількома стрибками — з муру на ґанок, з ґанку на підвіконня, з підвіконня на карниз — я по-котячому невимушено піднявся нагору, на риштак найближчого, найнижчого даху.

Я хутко озирнувся назад, на площу. Спанієлька самотньою, понурою цяткою скулилася під черевом коня. Потім стіна дощу сховала її від моїх очей, і я помчав дахами вперед.

***

У цій частині Лондона стародавні будинки купчились один до одного — й до того ще нахилялись уперед, мов горбані-пліткарі, — тож дахи вгору майже сходилися. Тому навіть зараз, у дощову погоду, спритному котові неважко було мчати в будь-якому напрямку. Саме це я і робив. Той, кому пощастило б визирнути з-за віконниці, міг би помітити спалах сірої блискавки (та й усе), що перестрибував з димаря на флюгер, струменів шифером і соломою, жодного разу не спіткнувшись.

Щоб перепочити, я зупинився в улоговині між двома крутими дахами і сумно поглянув на небо. На крилах я міг би дістатися до Сого швидше, та в мене був наказ: щільно держатися землі й стежити, чи не з’явиться щось підозріле. Ніхто не знав достеменно, звідки ворог виникає й куди зникає, проте мій хазяїн припускав, що ця істота якось пов’язана з землею. Він мав сумніви, що це джин.

Кіт обтер лапою писок і приготувався до нового стрибка — цього разу довгого: мені належало перескочити через вулицю. Аж тут усе осяяв несподіваний спалах жовтогарячого світла: я чітко побачив сусідні дахи й димарі, й низькі хмари над головою, й навіть краплі нескінченного дощу. А потім знову запанував морок.

Жовтогаряче закляття Спалаху правило в нас за сигнал небезпеки. І джерело його було поряд, у мене за спиною.

Квізл!

Вона щось вистежила — чи це "щось" вистежило її.

Зараз було не до правил. Я обернувся — і вмить змінив подобу. В небо поспіхом пурхнув орел з чорним чубчиком і золотавими кінчиками крил.

Я перебрався лише за два квартали від місця, де тілистий вершник стеріг перехрестя семи вулиць. Навіть якщо Квізл і рушила в обхід, то вона не відійшла далеко. Повернення забере не більше ніж десять секунд. Нічого. Встигну.

І саме через десять секунд я почув її крик.

16

Орел ринув з нічного неба назустріч гострим іклам бурі. Над дахами, до безлюдного перехрестя, і вниз, до статуї. Я сів на край постаменту, де злива заливала камінь. Усе було таке саме, як дві хвилини тому. Тільки спанієлька зникла.

— Квізл!

Ані звуку у відповідь. Чути лише виття вітру.

За хвилину я вже сидів на капелюсі вершника і оглядав сім вулиць на всіх сімох рівнях. Спанієльки не було