Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

   гуморі. Я чула з кухні їхній сміх. А почувши його, всміхнулась і сама. Чудово! Булочки будуть саме до речі!  

Я не поспішала. Заварила чай, поклала булочки на наш найкращий з гірших таріль (найкращого з кращих я чомусь не знайшла), порозкладала їх так, щоб угорі лежали улюблені булочки Локвуда з мигдалевою поливою, які він нечасто дозволяв собі, і обережно поставила все на тацю.  

А потім легенько штовхнула ногою двері й нечутно зійшла вниз залізними сходами.  

З мене аж променіла радість. Нарешті я   вдома! Так,    цей будинок на Портленд-Роу — мій дім. А мої друзі — моя справжня родина. Я майнула крізь арку до контори й зупинилась, досі ще всміхаючись. Вони були тут—Локвуд і Джордж, — сиділи один навпроти одного за моїм столом і щиро реготали.  

А між ними, на моєму стільці, сиділа струнка темношкіра   дівчина.  

У неї було довге, до плечей, чорняве волосся й гарненьке кругле личко. Вбрана вона була в темно-синій сарафанчик, із-під якого визирала білосніжна футболка. Дівчина була схожа на новеньку блискучу ляльку, яку щойно дістали з коробки. Вона сиділа прямо, витончено і, здається, анітрохи не переймалась тим, що Джордж і Локвуд просто-таки приклеїлись до неї. Навпаки, вона теж усміхалася і навіть потрошку сміялась, хоч головним чином слухала, як веселяться хлопці.  

На столі стояли три чашки з чаєм і наш найкращий таріль, на якому я побачила рештки булочок із мигдалевою поливою.  

Я стояла, тримаючи в руках тацю, й дивилась на всіх трьох. Дівчина першою помітила мене.  

— Привіт, — запитальним тоном промовила вона.  

Джорджева голова пересмикнулась. Дурнувата гримаса сповзла з його лиця й змінилася байдужим, порожнім виразом. Локвудова ж усмішка застигла; він якось дивно, боком, зіскочив зі стільця й підбіг до мене.  

—Люсі,   привіт!    Яка приємна несподіванка! Ти повернулася раніше? Як із поїздкою? Погода була, сподіваюсь, хороша?  

Я мовчки дивилась на нього.  

— Ну, то як... — провадив він. —Усе гаразд? О, ще булочки! Чудово!  

—Тут якась дівчина, — відповіла я. — І вона сидить на моєму стільці.  

— О, не хвилюйся! Це лише тимчасово, поки для неї привезуть новий робочий стіл, — він реготнув. — Це буде, напевно, завтра. Або найпізніше — в середу. Не турбуйся... Просто ми не чекали тебе так рано.  

— Новий стіл?!  

—Так, для Голлі, — він кахикнув і спробував пригладити своє волосся. — Ой, який я нечема! Ви ж досі незнайомі! Голлі, це Люсі Карлайл, наш найкращий агент. Ти про неї вже багато чула... Люсі! — Локвуд широко всміхнувся мені. — Дозволь познайомити тебе з Голлі Манро, нашою новою помічницею.  

   

   

Локвуд і не думав просити вибачення навіть тоді, коли я загнала його в куток контори, після того, як панна Манро відбула додому вечірнім автобусом. А Джордж усупереч усім своїм звичкам вирішив трохи розім’яти ноги й пішов проводжати її до зупинки, що була лише за шість будинків від нас.  

— Що тут. у біса, коїться?! — лютувала я. — Мене не було вдома якихось три дні!  

Локвуд удавав, ніби порядкує папери на своєму столі. Я помітила, що тепер їх було зшито скріпками й позначено кольоровими наліпками. Не дивлячись на мене, Локвуд відповів:  

—А я думав, що ти зрадієш. Ти ж сама порадила взяти до нас помічницю, а не повноцінного агента.  

Я вражено вирячилась на нього:  

—То це я порадила вам найняти цю діваху?! Це вже занадто!  

— Я ж казав тобі,