Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

Спершу його стурбувало, що рабиня нічого не відповіла, а тоді він збагнув, яке це безглуздя. «Зевса ради, я ще не прокинувся остаточно: Понсіка ж не може говорити». Дівчина в лівій руці тримала світильник, а правою нервово жестикулювала.

— Що?.. Страх?.. Ти боїшся?.. Не будь дурною!.. Треба відчинити двері!

Невдоволено буркочучи, він відштовхнув Понсіку й попрямував у передпокій. Стукіт повторився. Світла не було — Геракл пригадав, що єдиний каганець був у рабині, — тож коли він відчинив двері, жахіття, яке щойно снилося йому — таке схоже на те, що снилося й минулої ночі, — торкнулося його пам’яті, наче павутина, що торкається неуважних очей того, хто, забувши про пильність, ступає темними коридорами старого будинку. Але на порозі Геракл побачив не руку, що стискає тріпотливе серце, а чоловічу постать. Понсіка, яка надійшла майже відразу, освітила обличчя: середніх літ, із пильними каправими очима. Одягнений чоловік був у сірий рабський плащ.

— Мене послав мій господар Діагор із повідомленням для Геракла Понтора, — промовив він із сильним беотійським акцентом.

— Я Геракл Понтор. Кажи.

Раб, дещо знесмілений бентежливим виглядом Понсіки, нерішуче підкорився:

— Повідомлення таке: «Приходь якнайшвидше. Сталася ще одна смерть».*

__________

* На цьому п’ятий розділ закінчується. Я завершив його переклад уже після розмови з професором Арістідом. Це чоловік добротливий і сердечний, який жестикулює багато, а всміхається скупо. Здається, він, наче Понсіка, героїня книжки, більше розмовляє руками, ніж обличчям, вираз якого неначе закам’янів. Мабуть, лише його очі… мало не написав «пильні» (ейдезис проліз уже й у мої думки)… отож, мабуть, лише його очі — єдина рухома й людська риса серед безживної пустелі повного обличчя з гострою чорною борідкою на східний лад. Він прийняв мене у своїй просторій вітальні. «Ласкаво прошу», — сказав, коротко всміхнувшись, і вказав на один зі стільців перед столом. Я почав із того, що розповів йому про книжку. Арістід не чув ні про яку «Печеру ідей» невідомого автора, написану невдовзі після Пелопоннеської війни, але тема привернула його увагу. Питання він закрив невиразним жестом, даючи мені зрозуміти, що коли вже цією книжкою зацікавився Монтал, то «вона того варта».

Коли я згадав про ейдезис, на Арістідовому обличчі з’явився зосереджений вираз.

— Цікаво, — сказав він. — Останні роки свого життя Монтал присвятив вивченню ейдетичних текстів: він переклав чималу їх кількість і підготував остаточні редакції кількох оригіналів. Я навіть сказав би, що він став одержимим ейдезисом. І я цьому не дивуюся: у мене є знайомі, які поклали все своє життя на те, щоб розгадати головний ключ ейдетичного твору. Запевняю тебе, ці тексти можуть перетворитися в найгіршу отруту, яку тільки має література, — він почухав собі вухо. — Не думай, що я перебільшую: я сам, коли перекладав деякі тексти, не міг уникнути того, щоб не почати марити образами, які ось-ось мав би виявити. Інколи вони збиткуються над тобою. Пригадую астрономічний трактат Алкея з Кірідона, де повторювалося в усіх можливих варіантах слово «червоний» майже завжди поруч із двома іншими: «голова» й «жінка». Отож, я почав марити вродливою рудоволосою жінкою… Її обличчя… я навіть бачив його… не давало мені спокою… — Арістід скривився. — Урешті-решт, із іншої книжки, що випадково потрапила мені до рук, я дізнався, що авторову кохану несправедливо засудили на смерть: бідолаха в ейдезисі приховав образ її страти — стинання голови. Можеш собі уявити, як неприємно я був вражений… Прегарне рудоволосе видиво… зненацька перетворилося на щойно відрубану голову, з якої цебенить кров… — він здійняв брови й поглянув на мене, немовби заохочуючи розділити його розчарування. — Письменство — дивна штука, мій друже. Як на мене, найдивніша й найжахливіша з усіх людських діяльностей, — сказав він і зі своєю скупою усмішкою додав: — Читання на другому місці.

— Але щодо Монтала…

— Авжеж, авжеж. У своїй одержимості ейдезисом Монтал зайшов набагато далі. Він вважав, що ейдетичні тексти можуть становити неспростовний доказ Платонової теорії ідей. Гадаю, ти з нею знайомий…

— Звісно, — відказав я. — Усі з нею знайомі. Платон стверджував, що ідеї існують незалежно від наших думок. Він казав, що ідеї — це реальні сутності, навіть реальніші, ніж істоти й предмети.

Арістіда, схоже, не надто вдовольнив мій короткий виклад Платонового вчення, але він усе ж кивнув на знак згоди невеличкою кругловидою головою.

— Так… — невпевнено протягнув він. — Монтал вважав: якщо будь-який ейдетичний текст викликає у всіх читачів той самий образ прихованої ідеї, тобто якщо ми всі здатні знайти той самий головний ключ, це доводить, що ідеї існують самі собою. Його міркування нехай і видаються дещо наївними, та все ж не позбавлені підстав: якщо всі здатні знайти в кімнаті той самий стіл, це значить, що цей стіл існує. Крім того — і цей момент захоплював Монтала найбільше — така згода між читачами також продемонструвала б, що наш світ раціональний, а отже прекрасний і справедливий.

— Я щось не вхопив останньої думки, — зізнався я.

— Це наслідок, який випливає з усього попереднього: якщо ми всі знаходимо ту саму ідею в ейдетичному тексті, то Ідеї існують, а якщо Ідеї існують, то світ раціональний, такий, яким його сприймали Платон та більшість давніх греків, а раціональний світ, створений відповідно до наших думок та ідеалів, — це світ ніякий інший, як добрий, гарний і справедливий.

— Отже, — пробурмотів я, вражений, — для Монтала ейдетичний текст був, не більше не менше… розгадкою буття.

— Щось на кшталт цього, — Арістід коротко зітхнув і став розглядати свої акуратні нігтики. — Годі й казати, що він ніколи не знайшов того доказу, який шукав. Мабуть, розчарування і стало головною причиною його хвороби…

— Хвороби?

Вправним рухом він здивовано звів брову.

— Монтал збожеволів. Останні роки життя він провів, не виходячи нікуди з дому. Ми всі знали, що він хворий і нікого не приймає в себе, тож лишили його доживати віку в спокої. Але одного дня його тіло знайшли роздерте дикими звірами… у лісі неподалік… Мабуть, він блукав без мети під час чергового нападу безумства, урешті знепритомнів і… — Арістідів голос поступово слабшав і стихав, немовби професор таким чином хотів зобразити