Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Там є, — сказала вона тихим голосом, сповненим благовіння й захвату, — інші відьми.

— Це ж магазин для відьом, чи не так? — запитала я.

— Ти не розумієш, — сказала Меллорін. — Я ніколи не зустрічала іншу відьму. А сьогодні я зустріла приблизно з десяток таких. Вони були милі до мене.

— Вітаю, — сказала я.

— Дякую, — відповіла Меллорін.

— Тож що тепер? — запитала я. — Ви сформували щось на кшталт команди чи…

— Команди? — повторила Меллорін, і на її обличчі з’яви­лася терпляча усмішка. — Ти маєш на увазі ковен?

— Я нічого не знаю про відьом, Меллорін. Вибач.

— Група відьом, яка спільно практикується в магії, зветься ковеном, — пояснила Меллорін. — А ще… Ти не можеш просто так створити ковен. І ти також не можеш записа­тися до нього. Це не те саме, що приєднатися до команди робототехніків — до речі, це так круто, що в нашій школі є така команда! — Меллорін, очевидно, вступила до моєї школи, і вже ходила на уроки, хоча я ні разу не бачила її. Як і обіцяла, невидима.

— Ну, і як це відбувається? — запитала я.

— Ковен — це потужна сила, — відповіла вона. — Якщо є потреба в його утворенні, то він формується сам собою. Ти не можеш спланувати його. І ти не можеш організувати його. Якщо це має статися, воно станеться. Справжній ковен сам знаходить себе. Ось звідки береться його сила.

Потім на її обличчі з’явився спантеличений вираз, так ніби вона щойно щось помітила.

— Твоя аура має дещо інший вигляд, — сказала Меллорін. — Вона захмарена. Тебе щось бентежить?

Я голосно розсміялася:

— Мене бентежить усе.

— Можливо, це твоє прокляття, — сказала вона.

Я дуже сумнівалася в тому, що це було прокляття. Зрештою, будь-який непроклятий підліток на моєму місці був би також збентежений. З іншого боку, почнемо з того, що, найімовірніше, будь-який інший непроклятий підліток не влип би в таку ситуацію. Було важко сказати щось певне, коли справа доходила до магічних інтерпретацій Меллорін. Вони завжди були такими розпливчастими, що могли бути схожими на правду.

Вона почала йти до своєї кімнати.

— Меллорін, — промовила я, і вона зупинилась. — У мене є запитання до тебе.

— Звісно, — сказала вона.

— Звідки в тебе ця впевненість у всьому? — запитала я. — Як ти це робиш?

Вона якусь хвильку подумала.

— Можливо, це магія, — вона усміхнулася і знизала плечима, а потім підстрибуючи пішла далі коридором, Зорро подався за нею. Через мить вона вигукнула: — Овва! Яке чудове ліжко!

Я усміхнулася й поклала авіаквитки на своє ліжко.

Що вони означали? Він справді планував взяти мене з собою? Чому? Чи я справді близька до того, аби дізнатися всі відповіді?

І що було в Ітаці?

На мить я прислухалася, заплющивши очі, до глибокої тиші — настільки глибокої, наскільки могли вловити мої вуха. Під легеньким нічним вітерцем шелестіла трава. Над головою пролетів літак. Я чула хаотичний рокіт людства, гул нічного транспорту. І думала про Зорро, і про Кіплінґа, і про сотні істот за склом і під землею. Я думала про мого батька, що віз мене додому після того, як забрав із парку, де я нарешті перестала бігти, як він мовчки дивився на мене, ніби не впізнавав. Чи дивився б він так на мене в літаку до Ітаки? Чи була я все ще тією дівчинкою? Чи він все ще бояв­ся того, що бачив? Я намагалася думати про мою матір, але образи розпливалися, а її обличчя весь час ставало порожнім, холодним обличчям мантикори.

Чогось бракувало.

Саме доктор Батіст був тим, хто зателефонував мені на початку наступного тижня під час перерви між уроками. Я заскочила до музичної зали — порожньої й тихої.

— Ти була права, — сказав він. Його тон був суворим, — Щодо… Ми не повинні називати їхні імена по телефону. Але ти зрозуміла, про кого я.

— Мертволиця, — сказала я. — З кігтями.

— Коли вона прибула, я вирішив, що так буде краще, задля безпеки мого колективу, — сказав він. — Ми збираємося провести корекційну процедуру, і я хочу, щоб ти була присутня на ній. — Він зробив паузу. — Ну, і Гораціо хоче, щоби ти була присутня.

— Я не можу, у мене школа, — відповіла я.

— Те саме я й сказав Гораціо, — запевнив мене доктор Батіст. — Ми запланували її на суботу. Сем забере тебе в п’ятницю ввечері.

Я не хотіла бути поруч з мантикорою — ні в п’ятницю, ні в суботу, ні будь-коли. Якщо я більше ніколи не побачу цих очей і цього обличчя, моє життя стане значно кращим. Але перш ніж я усвідомила, що роблю, я вже згодилася бути в палаті, поки доктор Батіст і його команда оперуватимуть її. «Принаймні, вона спатиме», — подумала я. Але я не могла уявити цього монстра сплячим. Я не могла уявити, щоб вона займалась чимось іншим, окрім як полювати чи їсти, а це були дві речі, яких я взагалі не хотіла уявляти.

Мабуть, я мала пригнічений вигляд, коли вийшла з музичної зали, тому що Керрі, проходячи повз мене до свого класу, зупинилася.

— Ти нормально почуваєшся? — запитала вона. — Маєш такий вигляд, наче привида побачила.

— У мене просто стрес, — відповіла я.

— Візьми вихідний, — сказала вона. — Ти ж знаєш про п’ятницю?

— Про п’ятницю? — запитала я з надією, що відповідь допоможе мені легко відмовитися.

— Вечірка, — відповіла вона. — В одного з друзів Гові. Ґрейс іде. Ми також повинні піти.

Я не знаю нікого з друзів Гові. Я насправді й Гові не дуже добре знала. Але його світ — спорт, усмішки та гарний смак у музиці — підкрадався до нас, в міру того як він і Ґрейс зближувалися.

Справжня подруга, ймовірно, пішла б на вечірку, яку влаштовував друг Гові, просто щоби приглянути за своїми подругами.

— Я не можу, — відповіла я. — Є одна справа, яку я повинна зробити.

Коли Керрі подивилася на мене з усмішкою, я додала:

— Це пов’язано з батьком.

Це був мій туз у рукаві для відмазок, і я почувалася гидким каченям, коли користувалася ним. Але я знала, що це спрацює.

Керрі співчутливо кивнула, даючи знати, що зрозуміла мене:

— Я піду з Ґрейс, — відповіла вона.

Її очі виражали всю підтримку світу.

У неї не було б такого прагнення допомогти мені, якби вона знала, з чим мені доведеться зіткнутися.