Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

стільця навпроти Фусагі. Не знаючи, як реагувати на таку фамільярність із боку незнайомки, він добряче знітився.

— Ем-м, я попросив би вас не сідати тут ось так, без дозволу.

— Ой, та все гаразд, мені можна тут сидіти… Я ж твоя дружина.

— Гм, а як на мене, то зовсім не гаразд. Я вас не знаю.

— У такому разі доведеться зі мною познайомитися. Почнімо просто зараз.

— Про що ви, Бог із вами, говорите?

— Ну, мабуть, пропоную тобі одружитися.

Доки Фусагі сидів з відкритим ротом і приголомшено дивився на жінку перед собою, Когтаке просто посміхалася. Не на жарт схвильований, чоловік звернувся до Казу, яка саме принесла йому склянку води.

— Гм. Чи могли б ви, якщо ваша ласка, зробити щось із цією жінкою?

Стороння людина могла б подумати, що перед нею — подружжя жартівників. Та один погляд на Фусагі свідчив про те, що йому було вельми незатишно.

— Схоже, ви його добряче спантеличили. — Казу посміхнулася, заступаючись за Фусагі.

— Справді?.. От халепа.

— Може, краще дати йому сьогодні спокій? — озвався Негаре з-за барної стійки, намагаючись допомогти.

Подружжя вже кілька разів мало подібну розмову. Часом, коли Когтаке казала Фусагі, що вона його дружина, чоловік рішуче заперечував. А часом поводився геть інакше. Іноді він питав: «Що? Справді?» — і брав її слова на віру. Днів зо два тому Когтаке сиділа навпроти нього й обох, здавалося, захопила цікава розмова.

Основною темою таких розмов були спогади про мандри. Фусагі любив розповідати Когтаке про місця, де побував, і про те, що там побачив. Когтаке дивилася на нього з посмішкою й кивала, примовляючи: «Я теж там побувала». Обоє захоплено обговорювали свої подорожі. Когтаке обожнювала такі буденні розмови.

— Мабуть… Продовжимо нашу розмову вже вдома, — сказала Когтаке й повернулася на своє звичне місце біля барної стійки. Вочевидь, вона змирилася й вирішила поки що облишити Фусагі.

— Але ти здаєшся щасливою, — зауважив Негаре.

— Ох, гадаю, так, — радісно відгукнулася Когтаке.

Попри прохолоду всередині кафе, Фусагі все витирав з чола намистинки поту.

— Каву, будь ласка, — замовив він і розкрив на столі туристичний журнал, вийнявши його із сумки.

— Гаразд. — Казу посміхнулась і зникла на кухні.

Фуміко знову прикипіла поглядом до жінки в білій сукні. Когтаке сиділа, підперши щоку рукою, і дивилася на Фусагі, тоді як сам Фусагі занурився в журнал, навіть не здогадуючись, що за ним спостерігають. Негаре, зиркаючи на них обох, узявся молоти кавові зерна в старенькій на вигляд кавомолці. Жінка в білій сукні, як завше, читала свій роман. Коли кафе сповнилося ароматом свіжозмеленої кави, із затильної кімнати вийшла Кеї. Побачивши її, Негаре застиг, облишивши роботу.

— Святий боже! — вигукнула Когтаке, побачивши обличчя Кеї.

Її шкіра була страшенно бліда, аж блакитнувата. І йшла вона так, ніби от-от знепритомніє.

— Як ти почуваєшся? — суворо запитав Негаре, такий наляканий, що й сам помітно збліднув.

— Ох, люба сеструню, гадаю, тобі краще сьогодні відпочити… — сказала Казу, яка вийшла з кухні.

— Ні, зі мною все гаразд, — заперечила Кеї, силкуючись приховати свою слабкість, хоча це не надто їй удавалося.

— Не схоже, щоб ти сьогодні добре почувалася, — утрутилася Когтаке й підвелася зі стільця, аби ліпше роздивитися Кеї. — Може, тобі справді краще відпочити?

Та Кеї захитала головою.

— Ні. Зі мною все гаразд. Справді, — запевнила вона й зробила пальцями знак о’кей. Але всі розуміли, що це геть не так.

Кеї народилася зі слабким серцем. Лікарі заборонили їй займатися активними видами діяльності, тому в школі, на відміну від інших учнів, вона не могла займатися спортом чи ходити в походи. І все ж від природи вона була товариською й вільнодумною дівчиною, уміла насолоджуватися життям. То був один з її талантів, про який Гіраї казала: «Кеї вміє жити щасливо».

«Якщо я не можу займатися активними видами діяльності — не біда, просто не буду ними займатися», — так вона завжди себе підбадьорювала.

Замість того, щоб просто сидіти під час змагань із бігу, Кеї брала в них участь, сидячи у візку, якого штовхав хтось із хлопців. Вони, звісно ж, не мали ніяких шансів на перемогу, але завжди страшенно засмучувалися, приходячи не першими. Коли в школі організовували танці, Кеї не стрибала й не вихилялася, як її однолітки, а танцювала розмірено й повільно. Те, що вона все робила по-своєму, могло б розгнівати прихильників згуртованості в класі, однак, як не дивно, ніхто не гнівався на Кеї. Усі з нею товаришували. Вона гарно впливала на інших людей.

Та хоч би якими сильними були її воля й характер, серце Кеї часом давало збій. Нехай ненадовго, але доволі часто її забирали зі школи й госпіталізували. Саме в лікарні вона познайомилася з Негаре.

Кеї було 17 років, вона навчалася в старшій школі. У лікарні їй не дозволяли вставати з ліжка, тож вона розважалася розмовами з медсестрами й тими, хто її провідував. Їй також подобалося роздивлятися навколишній світ з вікна своєї палати. Одного дня, дивлячись у вікно, Кеї побачила в лікарняному саду чоловіка, з голови до ніг замотаного в бинти.

Кеї не могла відвести від нього очей. Річ була не лише в бинтах — він був кремезнішим за всіх, кого вона знала. Коли повз нього проходила юна школярка, порівняно з тим чоловіком вона здалася Кеї просто крихітною. Може, то було не дуже ґречно, але Кеї дала йому прізвисько Чоловік-мумія й могла цілісінький день дивитися на нього.

Медсестра розповіла їй, що Чоловік-мумія потрапив до лікарні після аварії. Вочевидь, він переходив дорогу на перехресті, коли в нього перед очима зіштовхнулися легкова автівка й вантажівка. Дивом йому вдалося не потрапити під колеса, але вантажівка зачепила його й протягнула метрів двадцять, відкинувши у вітрину крамниці. Для легкового авто аварія була незначною, і ніхто з пасажирів не дістав значних травм. А от вантажівка вилетіла на тротуар і перекинулася. Перехожі не постраждали, але якби це трапилося з кимось не таким кремезним, то могло б призвести до миттєвої загибелі. Проте здоровань невдовзі підвівся, ніби нічого й не сталося. Це, звісно ж, було зовсім не так: увесь закривавлений, він мав чимало поранень. Та, попри свій стан, дошкандибав до перекинутої вантажівки й запитав водія, чи з ним усе гаразд. З баку вантажівки витікав бензин. Водій знепритомнів. Здоровань витягнув його з кабіни і, спокійнісінько тримаючи на своєму плечі, гукнув комусь із перехожих: «Викликайте “швидку”!» Коли «швидка» приїхала, здорованя теж забрали до лікарні. У нього була значна кровотеча, багато порізів і забоїв, але жодної зламаної кістки.

Почувши