Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

7.2

 

***

На небі тільки почали підніматися місяці, а Кірат уже затих. Ні, жалоби за загиблими король не оголошував, ба більше, подію поспішили зам'яти, і тепер ніби взагалі нічого не нагадувало про трагедію. Лін сподівалася, це не затишшя перед бурею… Будинки на головному майдані просто ігнорували, і навіть пан Джерінер не заглядав, щоб поцікавитися «вогневолосою богинею».

– У місті нас не люблять, – якось повідомив Марк те, про що всі давно знали. – Уявіть собі, навіть сформувалося товариство наших ворогів! Намагаються змусити короля щось зробити, а то, бачте, ми їм очі мозолимо.

– Але ти знову йдеш проти ночі, – резонно зауважив тоді метаморф. – Чи на тебе ворожнеча не поширюється?

Сусід лише примружився і підморгнув, зачиняючи за собою двері. У певних колах незвичайність не вважалась пороком, а він умів безпомилково визначати, куди вирушити, щоб опинитися в центрі уваги красунь.

Місто засинало рано. Можливо, з появою нового правителя це коли-небудь зміниться, але поки в нічний час вулиці освітлювалися хіба що кишеньковими світляками поодиноких перехожих, тому з заходом сонця життя немов завмирало. Взимку це відчувалося особливо сильно, проте цього літа останні дні червника [18] видалися на диво дощовими і Кірат швидко занурювався у темряву, ніби намагаючись відіспатися напередодні гарної погоди.

Лін полюбляла спостерігати, як поступово гаснуть вікна в дво- і триповерхових особняках центру міста. Зазвичай спочатку світляки приглушували, і за щільними шторами світло прилеглих будинків здавалося далеким і примарним. Потім віконниці зачинялися, на мить спалахували охоронні заклинання, і лише зрідка десь блищав слабкий промінчик до опівночі, а то й до самого ранку.

Королівський палац не гас ніколи.

Посеред темного міста він мав вигляд величезної новорічної ялинки (таке порівняння потішило б Зеліну) в прадавньому лісі. Часом чарівниці здавалося, що навіть стражники біля його широких воріт благоговійно задирали голови вгору, милуючись підсвіченими блакитними стінами і яскравими фарбами освітлених вітражів.

– Якщо я скажу, що палац схожий на оазис світла в пустелі темряви, ти вирішиш, що я начиталась балад?

Лін не почула кроків, але відчула присутність чоловіка за спиною. Він обійняв її за плечі, м'яко притягнув до себе.

– Ти змерзла… руки немов крижини. Це ж не Їжачки і навіть не Влая!

– Не ухиляйся від питання.

– Я скажу, що досить слухати графиню. Вона добра жінка, але, мені здається, вже й сама не розуміє, про що журиться. І її метафори трохи… як би це сказати…

– Надто метафоричні? – спробувала доповнити чарівниця, з голови якої не йшли вислови пані Кложени, що нарешті вирвалася з обіймів сну і клуських заспокійливих пігулок. – З такою донькою я сама віршами заговорила б.

Обійми Карі стали міцнішими, він шумно зітхнув і ледь чутно прошепотів:

– У нас теж буде дитина. Вір мені!

Лін повернулась і подивилася йому в очі:

– Я знаю, тигренятку. Залишилося почекати п'ятдесят п'ять років, і в нашому випадку це зовсім недовго! Не переживати через свою магію. Пам'ятаєш, колись ми були впевнені, що ніколи не зможемо мати малюка? Нашого малюка, мого і твого… А потім з'ясувалося, що проблема у вашій дурній прадавній магії, яка забороняє метаморфам до столітнього віку, поки розуму не додасться, мати потомство з іншими расами і засмічувати світ напівкровками… Карі! Вибач… Чесно, я нікуди не поспішаю, у мене взагалі поки не проявився материнський інстинкт!

– Але Арголіна ти одразу визнала сином.

– Жартуєш?! – обурилася чарівниця. – Тільки цього не вистачало! Серйозно, ти ж так не думаєш? Чи ти думаєш?.. Ні, ти ж відчуваєш ставлення…

Метаморф тихо засміявся:

– І провів із тобою стільки років…

Його губи опинилися зовсім близько і Лін не втрималася від короткого поцілунку, що несподівано перетворився на довгий…

Рун і Рунна повільно піднімалися небосхилом, готуючись на мить опинитися поруч і знову розійтися до наступної ночі. «Розставання – ніщо в порівнянні з радістю нової зустрічі», – колись сказав Карі, бачачи, як пригнічують чарівницю місяці, справжню красу яких видно лише коли вони один біля одного.

– Люба і незрівнянна… незвичайна… неймовірна…

– Хм, а я зазвичай не так цілуюся. Хоча… іноді й так… і не так…

Голос Арголіна подіяв як відро холодної води.

– Трясця! – не стрималася Лін. – Чорт! Карі, ти його не чув?!

– Вибач, думав про інше, – насупився метаморф. – Як ти увійшов у наш дім? – накинувся на Його Величність.

– Між іншим, у дім я не ввійшов, – з легкою образою вимовив новоявлений король. – Якщо ви не помітили, то тут – ґанок!

– Що треба? – чарівниця все ще була засмучена.

Не те щоб її збентежила несподівана поява «сина» в невідповідний момент, але Маргалінайя виявилася не такою вже й поганою, тому треба було позбутися нікому тепер не потрібної втішної брехні. Лін хотіла б, щоб під час пояснень Зеліна була поряд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍