Валерій СЛОБОДА - Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА

– Там, на краю галявини, ще одна ноша, Лана далі не схотіла іти… потрібно принести.

– Добре, я зараз, – метнувся за ношею Максим, розуміючи, що це потрібно зробити негайно. – А я вже подумав, що з тобою щось трапилося, – сказав він, повернувшись ще з одним клунком, – думаю, ну все, точно попала в пастку.

– Ні, все добре, – сказала вона, відірвавшись від свого заняття. – Корзо немає в селищі, тож особливого страху не було.

– А де ж він? – зацікавився Максим.

– Не знаю. Кажуть, що після того, коли погнався за нами, так ще й не повернувся. Всі ті, що були з ним, на другий день прийшли до селища, а його немає й досі.

– А хто ж за старійшину?

– Поки ніхто, хочуть, щоб Ярон був, але він не хоче.

– А яка різниця, хто там буде за старійшину… Я так зрозумів, що ти перебралася сюди надовго?

– А ти що, проти? – раптом запитала Вереска і полишила на мить свої клопоти.

– Та що ти, звісно, ні. Ти не уявляєш який я радий, що ти будеш поруч, хоч буде вечорами з ким поговорити. Самому дуже скучно, я ось не можу собі навіть уявити, як ви так по одній особі проживаєте в хатині, – запанікував Максим, усвідомивши, що поставив недоречне запитання Вересці. – У нас, звісно, також є такі моменти, коли людина проживає одна, але це швидше виняток, ніж правило.

– Я, Максиме, можу проживати й на вулиці, поки не збудую якесь собі житло, якщо ти не проти. Просто, сюди я прийшла тому, що почуваюся захищеною на цій галявині, сюди точно ніхто не припхається.

– Та чому ж ти відразу вулицю обрала, займай поки що мою землянку, а я завтра почну будувати для тебе. Яку скажеш, таку і збудую, – задобрював Вереску Максим, розуміючи, що жінка почувається якось ніяково перед ним.

На сьому добу Корзо був вже геть у розпачі, а вірніше сказати, він майже не усвідомлював, що має повернутися до селища. Його тепер турбувало одне питання, як знайти щось поїсти і попити. Вишукуючи пташині кубла, він навіть не помітив, як з’явилася прозора сфера, і з неї вийшов та підійшов до нього представник СК. Коли той торкнувся його плеча, то Корзо, як на диво, навіть не здригнувся від несподіванки. Він повільно повернувся і подивився на свого рятівника очима, в яких вже проблискували вогники божевілля. Потім ці вогники поступово згасли, і з них потекли рясні сльози. Корзо зрозумів, що він врятований від щоденних блукань лісом, а можливо, і від вірної смерті.