Брюс Кемерон - Подорож собаки

ти гавкаєш, Максе? Що ти бачиш? – питала мене Ґейл. Я помахав хвостом. Так, випусти мене, я маю бігти за Сі Джей!

Той самий чоловік підійшов до Ґейл, але я думав лише про те, щоб Сі Джей повернулася.

– Як справи в нашого Макса? – спитав він.

– Не так уже й добре, боюся. Уранці куснув маленьку дівчинку.

– Знаєш, навіть якби нам вдалося знайти йому господарів, не думаю, що хтось зумів би з ним упоратися, – сказав чоловік.

– Це нам не відомо. Може, за умов кращої соціалізації, ніж можемо дати ми, з ним усе було б гаразд.

– І все ж, Ґейл, ти знаєш мою позицію.

– Так.

– Якби ми не присипляли їх, то, зрештою, погрузли б у собаках, яких ніхто не бере, і більше жодного з них не врятували б.

– Він нікого не покусав!

– Ти казала, куснув.

– Знаю, але… насправді він милий, тобто глибоко в душі я вважаю його по-справжньому чудовим собакою.

Я питав себе, як розуміти те, що Сі Джей із собакою. Це її собака? Кожному потрібен собака, особливо моїй дівчинці, але нащо їй такий здоровило? Щоправда, людей тут набагато більше, ніж скрізь, де ми жили, тож, мабуть, такий величезний собака стане кращим захисником у разі, якщо кілька людей спробують удертися в машину серед ночі під дощем. Але зрозуміло, що він не зможе захистити мою дівчинку так, як я. Лише я знав Сі Джей, відколи вона була малям.

– Ось що я тобі скажу, – звернувся чоловік до Ґейл. – Ми дамо Максові ще один шанс на наступному ярмарку – коли там, у вівторок? Гаразд, ще один. Може, нам пощастить. Але він уже затримався довше від призначеного часу.

– О Боже, – промовила Ґейл. – Бідолашний Макс.

Тієї ночі я розмірковував про Сі Джей. Вона стала старша, ніж коли я був Моллі, і волосся в неї вже коротше, але я б завжди впізнав її. Не можна, годинами поспіль дивлячись на людину, забути її вигляд, навіть якщо він трохи змінився. І хоча в цьому місці буйство запахів огортало мене скрізь, усе одно я міг відчути її запах на вітрі.

Небо було хмарне, коли наступного разу мене посадили у відкритий загін. Ґейл стала по той бік загорожі й нахилилася поговорити зі мною.

– Ось і все, Максе. Твій останній день. Мені шкода, малюче. Гадки не маю, що з тобою сталося, що ти такий агресивний. Усе одно я вважаю, що ти найчудовіший, але не можу тримати собак у себе у квартирі, навіть такого маленького цуцика, як ти. Дуже, дуже шкода.

Я не очікував побачити Сі Джей до вечора, але вже за півгодини вона з’явилася – з двома пакетами в руках і сама, без великого собаки. Я дзявкнув до неї, і вона озирнулася й побачила мене. Вона дивилася просто мені в очі! Здавалося, на секунду вона вповільнила крок, обвівши поглядом клітки й людей на траві, а тоді, як не дивно, продовжила йти.

Вона подивилася мені в очі! Я вискнув, потім схлипнув, дряпаючи загорожу. Підійшла Ґейл.

– Максе, що сталося?

Я не втрачав із поля зору Сі Джей і волав так голосно, як міг, виливаючи свій душевний біль і розпач. Я чув, як задеренчали двері клітки, а тоді Ґейл перехилилася, чіпляючи повідець до мого нашийника.

– Ось, Максе, – сказала вона.

Я ривком кинувся вперед, клацнувши зубами так близько до її пальців, що майже відчув шкіру на смак. Ахнувши, Ґейл відсахнулася, впустивши повідець. Я чкурнув у відчинені двері й побіг за Сі Джей. Повідець волочився по цементу слідом за мною.

Як же радісно було нарешті бігти на відкритому просторі, женучись за моєю дівчинкою! Який дивовижний день!

Я бачив, як вона переходить вулицю, тож гайнув перед машинами. Почувся гучний скрегіт, і височенний фургон різко зупинився просто наді мною. Я примудрився вилетіти з-під машини, навіть не пригинаючись. Пірнув під іншу машину – і ось я на протилежному боці. У кількох ярдах попереду мене Сі Джей звертала на тротуар.

Гнав я скажено. Якийсь чоловік відчинив двері до високої будівлі, і Сі Джей увійшла всередину. Повідець, що тягнувся слідом, трохи гальмував мене, але я обігнув кут і спромігся влетіти у скляні двері в ту мить, як вони зачинялися.

– Гей! – гукнув чоловік.

Я опинився у великій кімнаті зі слизькою підлогою. Ковзнув, шукаючи Сі Джей, а тоді побачив її. Вона стояла в чомусь подібному до шафи, і над її головою горіло світло. Зрадівши, я помчав через підлогу, цокаючи кігтиками.

Сі Джей підняла очі й побачила мене. Двері обабіч неї почали сходитися. Я зробив довгий стрибок і опинився з нею всередині. Схлипуючи, поставив лапки їй на ноги.

Я знайшов її, знайшов мою дівчинку.

– О Боже мій! – промовила Сі Джей.

Раптом повідець сильно натягнувся.

– Ти застряг! О Господи! – скрикнула Сі Джей. Вона впустила свої пакети, і ті гепнулися на підлогу під вибух звуків і запахів. Сі Джей потяглася до мене, але я не міг дістати її. Повідець смикав мене назад.

– О, ні! – скрикнула Сі Джей.

Розділ 20

Сі Джей кинулася на підлогу, простягаючи до мене руки й відчайдушно обмацуючи мою шию, доки я безпорадно ковзав назад. Мій нашийник став такий тісний, що не давав дихати. Вона була вся перелякана й кричала:

– Ні! Ні!

Повідець безжально тягнув мене назад, я стукнувся об стіну за спиною, і тут мій нашийник клацнув і злетів. Він упав на підлогу, почувся гучний тріскучий шум, а тоді, здригнувшись, чорні губи дверей прочинилися, і нашийник зник.

– Ох, цуцику, – скрикнула Сі Джей. Вона притягла мене до себе, і я лизнув її обличчя. Так прекрасно було знов опинитися в її обіймах, відчувати смак її шкіри й вдихати знайомий запах. – Тебе могло вбити просто в мене на очах!

Також я відчував запахи собак і котів і, звичайно ж, терпкий запах рідин, що сочилися із сумок, які вона впустила.

– Гаразд, хороший собака, хороший цуцик. Постривай, – розсміялася вона, підбираючи свої мокрі пакети. – О хлопче, – враз промовила сумно.

Коли двері відчинилися, я послідував за нею коротким коридором, устеленим килимом. Собачий запах зробився сильнішим, коли ми зупинилися перед дверима, у які увійшли за кілька секунд.

– Дюку! – гукнула Сі Джей, зачиняючи двері поштовхом стегна.

Я почув цього пса раніше, ніж побачив: це був той величезний собацюра, що гуляв із Сі Джей на повідці. Сіро-білий собака з плямами чорного хутра на грудях, більшими, ніж уся моя мати. Він завмер на місці, побачивши мене, і його хвіст зметнувся вгору.

Я покрокував просто до нього, адже я тут, щоб подбати про Сі Джей. Він опустив голову, і я загарчав на нього, не відступаючи ні на дюйм.

– Будь чемним, – сказала Сі Джей.

Я навіть не міг дотягнутися, щоб ретельно його обнюхати, хоча, коли той спробував обнюхати мене, застережливо клацнув на нього зубами.

Кілька хвилин Сі Джей була на кухні, доки ми з велетенським собакою неспокійно кружляли один навколо одного. Я чув котячий запах і знав, що тут мешкає кіт, але ніде його не бачив. Вийшла Сі Джей, витираючи руки рушником, і підібрала мене.

– Гаразд, цуцику, подивимося, чи вдасться з’ясувати, де твій дім.

Я зневажливо дивився згори вниз на великого пса, що залишився самотньо спостерігати. Може, він і ходив гуляти із Сі Джей,