Стівен Кінг - Воно

Сорочка в Едді тріпотіла позаду. Світло поступово яскравішало, а тунель розширявся. Він так само вів донизу, а стеля зринула у височінь, і тепер її було майже не видно. Тепер скидалося на те, що вони йдуть зовсім не тунелем, а пересікають колосальне підземне подвір’я на підступах до циклопічного замку. Світло, що струменіло зі стін, перетворилося на жовто-зелений вогонь. Запах тут був дужчим, і вони почали відчувати дивну вібрацію — справжню або ж уявну. Ритмічну й рівномірну.

Наче серцебиття.

— Дивіться, там кінець! — крикнула Беверлі. — Глуха стіна!

Та коли вони підійшли ближче, — наче мурахи на величезній підлозі з брудного каміння, кожен блок якої, здавалося, був більший за Бессі-парк, — то виявилося, що стіна була зовсім не глуха. Її монолітність порушували двері. Та хоча стіна здіймалася на сотні футів, двері були зовсім крихітні — не більш ніж три фути заввишки. Такі двері можна було побачити у книжці з казками: її було зроблено з широких дубових дощок, перехрещених залізними смугами. Вони одночасно зрозуміли: двері змайстрували спеціально для дітей.

У голові Бена пролунав голос бібліотекарки, яка читала малятам: «Хто це такий тупотить тут по моєму мосту?» Діти нахиляються ближче, і в їхніх очах бринить предковічне зачудування — подолають чудовисько… чи натомість Воно попоїсть?

На дверях був знак, а під цими лежала купа кісток. Маленьких кісток. Кісток бозна-скількох дітей.

Вони прийшли до лігва Воно.

Та позначка на дверях — що вона означала?

Білл побачив там паперовий кораблик.

Стен побачив пташку, що зринала в небо, — мабуть, фенікса.

Майкл побачив обличчя, сховане каптуром — можливо, то було обличчя Батча Баверза, та воно ховалося в тіні.

Річі побачив пару очей за скельцями окулярів.

Беверлі побачила руку, стиснуту в кулак.

Едді гадав, що то обличчя із запалими очима та зморшкуватим, вишкіреним ротом, уражене хтозна-якими хворобами й болячками — обличчя прокаженого.

Бен Генксом побачив купу старих обгорток, і йому здалося, що він почув запах старих, зіпсованих спецій.

Пізніше, підійшовши до тих самих дверей, з криком Ригайла, що й досі відлунював у його вухах, Генрі Баверз побачить там місяць — повний, набряклий і… чорний.

— Білле, мені страшно, — сказав Бен тремтячим голосом. — Нам справді треба туди йти?

Білл торкнув ті кісточки ногою, а потім раптом щосили копнув, і вони розсипалися по підлозі, здійнявши хмарку куряви. Йому теж було лячно… та він згадав Джорджа. Воно відірвало руку його маленькому братикові. Чи були його маленькі й крихкі кості в тій купі? Авжеж.

Вони прийшли сюди заради власників цих кісточок, заради Джорджа та багатьох інших — тих, кого заволокли сюди, кого ще могли заволокти, та тих, кого полишили гнити в інших місцях.

— Так, треба, — відмовив Білл.

— А що, коли тут замкнено? — тихенько озвалася Беверлі.

— Н-не за-замкнено, — сказав Білл і проговорив те, що завжди знав у глибині душі: — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.

Він простягнув правицю й штовхнув двері. Вони розчахнулися, й звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло запахом зоопарку — неймовірно міцним і насиченим.

Один за одним вони пролізли крізь казкові двері до лігва Воно. Білл

7

У ТУНЕЛЯХ / 4:59 РАНКУ

зупинився так раптово, що інші скупчилися позаду, наче вагони потяга, в одному з яких зірвали стоп-кран.

— У чому справа? — гукнув Бен.

— В-в-воно було тут. Ок-к-ко. Па-па-пам’ятаєте?

— Так, — сказав Річі. — Едді зупинив його інгалятором. Уявив, наче там кислота. Казав щось наче про танок якийсь. Круто так сказонув, та я не пам’ятаю точно, що він бовкнув.

— Б-б-байдуже. Ми не п-побачимо того, що вже б-було.

Білл запалив сірника й озирнувся на решту. Їхні обличчя таємниче сяяли у відблисках того слабкого вогника. І вони здавалися дуже юними.

— Й-й-як у вас с-справи, н-народ?

— У нас усе окей, Великий Білле, — проговорив Едді, хоча обличчя в нього було змученим од болю — саморобна Біллова перев’язка почала розлазитись. — Сам ти як?

— Усе о-о-окей, — відповів він і махнув рукою, згасивши сірника раніше, ніж у його світлі вони могли побачити іншу відповідь.

— Як так сталося? — спитала Беверлі в Білла, навпомацки торкнувшись його руки. — Білле, як вона?..

— Т-т-тому що в р-розмові пр-проскочила назва м-м-міста. В-вона п-поїхала за мною. У м-м-мить, коли я п-п-промовляв н-назву, го-го-голос у г-голові б-благав мене з-з-заткнутись. Т-та я н-н-не по-по-послухав, — він безпорадно похитав головою в пітьмі. — Та навіть якщо в-вона п-п-приїхала в Д-д-деррі, я не р-р-розумію, як в-вона потрапила в к-к-каналізацію. Якщо її с-с-схопив не Г-г-генрі, то х-х-хто?

— Воно, — озвався Бен. — Ми ж знаємо, що Воно не завжди виглядає потворно. Воно могло прийти до неї й сказати, що ти в біді. А потім забрало її сюди, щоб… гадаю, щоб розчавити тебе. Вбити нашу відвагу. Бо саме цим ти завжди й був, Великий Білле. Нашою відвагою.

— Том… — тихо, задумливо промовила Беверлі.

— Х-х-хто? — Білл запалив ще одного сірника.

Вона поглянула на нього мало не з відчайдушною чесністю.

— Том. Мій чоловік. Він також знав. Принаймні здається, що я згадувала назву міста при-ньому — так само, як ти при Одрі. Я… не знаю, чи він його запам’ятав. Тоді він саме дуже розлютився на мене.

— Господи, що це таке? — застогнав Річі. — Якась мильна опера, в якій раніше чи пізніше з’являються геть усі?

— Це не м-мильна опера, — проказав Білл хрипким голосом, — а в-в-вистава. Ц-циркова вистава. Бев уз-зяла й в-в-вийшла з-заміж за Г-г-генрі Б-баверза. Вона п-поїхала, то ч-чого б і й-й-йому сю-сюди не з-завітати? Адже сп-сп-справжній Г-генрі с-саме так і в-в-вчинив.

— Ні, — мовила Беверлі. — Я не виходила за Генрі. Я побралася зі своїм батьком.

— Коли й той, і інший тебе лупцювали, то яка різниця? — спитав Едді.

— С-с-с-таньте коло мене, — сказав Білл. — Б-б-ближче.

Вони підійшли до нього. Білл простягнув руки, ухопився за Річі й за здорову руку Едді. За мить всі вони стояли колом так само, як колись, коли їх було семеро. Едді почув, як хтось обійняв його за плечі з іншого боку. Відчуття було теплим, втішним та дуже знайомим.

Біллові здалося, що повернулася сила з минулого, та з відчаєм він зрозумів, що все змінилося. Сила була далеко не такою ж потужною — вона тремтіла й вібрувала, наче свічка в затхлому приміщенні. Зловісна й густа темрява підступилася ближче. А ще він чув сморід Воно. «У кінці цього тунелю, зовсім недалеко, стоять двері з позначкою на них, — думав він. — Що за тими дверима? Я