Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Вона поклала папірець перед Шаллан. Він містив узор із трьох ромбів, що накладалися один на одного.

Це був той самий символ, який показував їй Нан Балат багато тижнів тому. Символ, що його носив Луеш, батьків дворецький, — чоловік, котрий знав, як користуються Душезаклиначем. Символ, який мали на тілі люди, котрі приходили та вимагали від родини повернути фабріал. І вони ж підтримували главу Дому Давар у його боротьбі за титул великого князя.

— Всемогутній, що над нами, — прошепотіла дівчина. І підняла очі від аркуша. — Джасно, я гадаю… мій батько міг бути членом цієї організації.

75

На вершині світу

Великобуряні вітри почали обдувати Далінарову резиденцію — такі могутні, що кам’яна споруда аж стогнала. Навані горнулася до коханого, не відпускаючи його. Як же п’янив її аромат! Князя охопив… сором, коли він уповні збагнув, скільки страху вона натерпілась через нього.

Та поки радості від його повернення вистачило, щоб приглушити її злютованість тим, як він повівся з Елгокаром. Нічого, вона зрештою й сама зрозуміє. Так треба було вчинити.

Щойно великобуря набрала сили, як Далінар відчув наближення видіння. Князь заплющив очі, дозволяючи тому поглинути себе. Він мав прийняти відповідальне рішення. Як же вчинити? Ці візії збрехали йому чи, щонайменше, збили з пантелику. Схоже, він не міг довіряти побаченому — принаймні не так беззастережно, як колись.

Холін глибоко вдихнув, розплющив очі й опинився в якомусь задимленому місці.

Він сторожко роззирнувся довкола. Небо було темне. Далінар стояв посеред рівнини з тьмяного, кольору вибіленої кістки каменю — пересіченої та позубленої, — яка тяглася в усіх напрямках. Просто у вічність. Із землі здіймалися розпливчасті обриси, утворювані виткими струминками сивого диму. Мовби кільця з комина, тільки форма не та. Тут стілець. Там — скелебрунька, що повипускала гудиння, яке плелося в різні боки та зникало. Відразу поруч нього з’явилася постать якогось чоловіка в мундирі, мовчазна й нереальна, і мляво заклубочилася в небо, відкривши рота. Повільно піднімаючись доверху, контури тіла танули та спотворювались, хоча й, здавалось, зберігали свою подобу довше, ніж мали би. Це дратувало — стояти ось так на тій віковічній рівнині під непроглядною темрявою вгорі та спостерігати, як скрізь довкола звиваються витворені димом постаті.

Це не нагадувало жодне з видінь, які він бачив раніше. Складалося таке враження…

«Ні, стривай-но». Князь нахмурився, відступаючи, коли зовсім близько з землі проклюнулися контури дерева. «Я вже бачив це місце. У найпершому з видінь, багато місяців тому». Воно залишилося в пам’яті туманним спогадом. Далінар тоді розгубився, а видіння було невиразне, наче його свідомість ще не вміла сприйняти побаченого. Власне, єдине, що він чітко пригадував, — це…

— Ти повинен об’єднати їх, — прогудів могутній голос.

…саме його. Голос, який долинав звідусіль одразу, від чого утворювані димом постаті розпливалися й втрачали форму.

— Чому ти мені збрехав? — зажадав відповіді Далінар, звертаючись до порожньої темряви. — Я вчинив, як ти сказав, і мене зрадили!

— Об’єднай їх. Сонце хилиться до горизонту. Гряде Вічновій. Справжня Руйнація. Ніч скорбот.

— Мені потрібні відповіді! — прокричав Холін. — У мене більше немає до тебе довіри. Якщо хочеш, щоби я тебе слухав, доведеться тобі…

Видіння змінилося. Він обернувся й побачив, що й досі стоїть на відкритій рівнині, проте в небі звично сяє сонце. А кам’яна порода в нього під ногами тепер виглядала типовою для Рошару.

Дивно, що в одному з видінь Далінар перенісся туди, де не було з ким розмовляти й чого робити. А ще цього разу йому залишили власний одяг. Насичено-синій мундир Дому Холін.

Чи те ж сталося з ним і тоді, коли він уперше потрапив у те задимлене місце? Так… саме воно. Але тепер його вперше відіслали туди, де князь уже бував. Чому?

Холін уважно роздивився пейзаж. Оскільки голос більше не промовляв до нього, він закрокував невідомо-куди, поминаючи розтріскані валуни й уламки глинистого сланцю, гірської породи та гальки. Рослинності не спостерігалося — навіть скелебруньок. Просто безлюдний ландшафт, завалений кам’яними осколками.

Зрештою вдалині постав кряж. Роззирнутися довкола з височини здалося йому слушною думкою, хоча шлях туди обіцяв зайняти багато годин. Видіння не закінчувалось. У таких візіях час нерідко протікав дуже дивно. Тож князь і далі простував угору схилом скельної формації, шкодуючи, що на ньому нема Сколкозбруї, щоб підсилити його. Нарешті, досягши вершини, князь підійшов до краю та глянув униз.

І побачив рідний Холінар — столицю Алеткару.

Який постав у руїнах.

Величні споруди перетворились на уламки. Клинки вітру лежали повалені. Тіл не було — лише роздроблений камінь. Це не скидалось на вже бачене видіння — з Ногадоном. Ішлося не про Холінар прадавніх часів: він дивився на рештки власного палацу. Однак насправді поблизу міста не існувало останця, схожого на той, де він стояв. Раніше у видіннях йому завжди показували минуле. А це що ж — картина майбутнього?

— Я більше не можу боротися з ним, — промовив голос.

Далінар підскочив, зиркнувши вбік. Там стояв якийсь чоловік. Він мав темну шкіру й білосніжне волосся. Високий, із широкими грудьми, але не надто кремезний, він носив екзотичне вбрання дивного крою — широкі складчасті штани й сюртук, який сягав йому лише до пояса. Те й інше здавалось витканим із золота.

Так… саме це вже траплялося з ним — у тому найпершому видінні. Тепер Холін чітко все пригадав.

— Хто ти? — зажадав відповіді Далінар. — І чому насилаєш на мене ці візії?

— Можеш розгледіти це там, — відказала постать, тицяючи пальцем. — Якщо уважно придивишся. Он, бовваніє вдалині.

Роздратований князь кинув погляд у вказаному напрямку, але нічого особливого не помітив.

— Бодай тобі буря, — сказав Далінар. — Невже ти не можеш хоч раз по-людськи відповісти на запитання? Який же тоді сенс в усьому цьому, якщо ти говориш загадками?

Чоловік мовчав. І тільки продовжував указувати пальцем. А й справді… щось там таки відбувалося. Крізь повітря наближалася якась тінь. Стіна темряви. Як великобуряна, тільки неправильна.

— Тоді скажи хоча б от що, — звернувся до постаті князь. — Який історичний період ми бачимо? Це минуле, майбутнє чи щось зовсім інше?

Незнайомець відповів не одразу, але зрештою промовив:

— Тебе, напевно, цікавить, чи це, бува, не картина майбутнього.

Далінар здригнувся:

— Я ж щойно… Щойно запитав…

Це видалося йому знайомим.