Джордж Мартін - Борва мечів

— Кого зараз, Смертяний? Невже тебе?

— Ні. Заради справжнього, завзятого бійця. Того, кому Донал Нойє доручив Стіну, коли прийшли дичаки. Того, хто був зброєносцем Старого Ведмедя. На жаль, він уродився байстрюком, але то пусте.

Котер Пайк зареготав.

— А бодай би тебе підняло і гепнуло! Ото б ми запхали списа Малістерові в дупу, га? Лише заради цього варто спробувати. Зрештою, чим той малий гірший за інших?

Пайк пирхнув, поміркував і додав:

— Ну хіба що за мене. Варті зараз потрібен саме я. Це й дурень побачить.

— Так, це побачить навіть дурень, — погодився Сем, — хоч би й такий, як я. Але… не мав би вам казати, проте… король Станіс має намір поставити наказним воєводою пана Дениса, якщо ми нікого не оберемо сього ж вечора. Я чув, як він казав маестрові Аемону, коли відіслав решту братчиків геть.

Джон XII

Залізний Емет був довготелесий, стрункий та зграбний молодий розвідник, чиєю силою, витривалістю та майстерним володінням зброєю пишалася Східна Варта. З їхніх навчальних двобоїв Джон завжди виходив побитий і закляклий, а наступного дня прокидався укритий синцями. Та саме цього він і бажав. Адже ніколи не навчишся нічого нового, стаючи лише проти таких, як Шовкун або Лошак — чи навіть дужий, але вайлуватий Грен.

В інші дні Джон втішався тим, що сам давав не меншого прочухана, ніж давали йому. Але того дня сталося інакше. Уночі він майже не спав; якусь годину поперекидавшись із боку на бік, він покинув спроби заснути, вдягнувся і пішов нагору Стіни, де й блукав до сходу сонця у відчайдушній боротьбі з собою, обмірковуючи слова Станіса Баратеона. Тепер брак сну нагадав про себе: Емет безжально лупцював його з усіх боків, тіснив двором, змушуючи танцювати на п’ятах, відганяв довгими замашними ударами, а час від часу ще й додавав поштовху щитом, трохи не збиваючи з ніг. Одна Джонова рука вже заніміла від ударів, а у другій тупий навчальний меч здавався важчим щохвилини.

Він наготувався вже опустити клинка і попрохати про перепочинок, як раптом Емет обдурив його ударом понизу, а згори, над щитом сікнув так раптово і люто, що влучив Джонові у скроню. Джон запнувся, захитався; шолом і голова аж загули. На пів-удару серця світ перед щілиною шолома розплився у тумані.

І зникли прожиті роки, і він знову опинився у Зимосічі, вдягнений у підбитий шкіряний каптан замість кольчуги та блях. Меч його було зроблено з дерева; за супротивника навпроти стояв не Залізний Емет, а Робб.

Щоранку вони — Сніговій та Старк — навчалися разом, відколи почали ходити. Крутилися і рубали, стрибали і бігали у оточенні величних мурів замку, галасували та сміялися, іноді навіть плакали, коли не було кому дивитися. У бійці вони ставали не малими хлопчаками, а могутніми лицарями та звитяжцями.

— Я — принц Аемон Драконолицар! — вигукував Джон.

А Робб відповідав ще гучніше:

— Тоді я — Флоріан Дурень!

Або ж Робб казав:

— Я — Юний Дракон!

І чув від Джона відповідь:

— А я — пан Риам Рожвин!

Того ранку Джон вигукнув першим:

— Я — князь і повелитель Зимосічі!

Ті слова були вже проказані раніше не менш як сто разів. Але того разу, того єдиного разу Робб відповів:

— Ти не можеш бути князем на Зимосічі. Ти вродився байстрюком. Паніматка кажуть: тобі ніколи не бути володарем Зимосічі.

«Я вже гадав, що забув.» Джон відчув у роті смак крові. Мабуть, від завданого удару.

Зрештою Гальдерові та Лошаку довелося відтягати його від Залізного Емета за обидві руки. Розвідник сидів на землі приголомшений, щита його було побито на тріски, забороло з шолома покривлене убік, а меч валявся за три сажні.

— Та годі вже, Джоне! — горлав Гальдер. — Він же впав, ти його знезброїв! Годі казитися!

«Ні, не годі. Цей сказ ніколи не скінчиться.» Джон впустив меча на землю і промимрив:

— Вибач мені, Емете. Тобі боляче, я тебе забив?

Залізний Емет стягнув з голови шолома.

— Що саме у слові «здаюся» ти недотямив? Га, Снігу-воєводо?

Втім, казав він дружньо, без гніву — Емет був із себе хлопець приязний і найбільше на світі любив пісню мечів.

— Рятуй мене, Воїне, — простогнав він, — тепер я розумію, що мав відчувати Кворин Піврукий.

То вже було занадто. Джон вирвався з рук друзів і сам закрокував до зброярні. У вухах досі гуло від удару, завданого Еметом. Джон сів на лаву і охопив голову долонями. «Чого я такий злий?» — питав він себе. Але то було дурне питання. — «Князь на Зимосічі. Я можу стати князем на Зимосічі. Спадкоємцем свого батька.»

Але перед ним в уяві чомусь плавало не обличчя князя Едарда, а обличчя пані Кетлін. Синіми очима та суворо стисненими вустами вона скидалася на Станіса. «Чорний чавун» — подумав він, — «твердий, але крихкий». Вона дивилася на нього так, як колись у Зимосічі, коли він перевершував Робба у бою мечем, у складанні чисел… та хай у чому. «Хто ти такий?» — здавалося, питав її погляд. — «Тобі тут не місце. Навіщо ти з’явився?»

Друзі нікуди не ділися з навчального двору, та Джон не відчував охоти з ними бачитися. Він вийшов зі зброярні задніми дверми, спустився крутими кам’яними сходами до «жуковин» — проходів, що з’єднували палати і вежі замку під землею. Відти вже було недалечко до лазні, де Джон змив піт у прохолодній купелі, а тоді заліз до гарячої полежати і просякнути. Біль потроху спливав із м’язів; плаваючи у теплі, Джон згадав каламутні ставки у божегаї Зимосічі, що булькали та парували влітку і взимку. «Зимосіч» — думав він. — «Теон лишив її спаленою та розбитою, але я можу все відновити.» Авжеж цього бажав би і батько, і Робб. Невже вони дозволили б замкові лежати у руїнах?

«Ти не можеш бути князем на Зимосічі. Ти вродився байстрюком» — знову почув він слова Робба. І кам’яні королі раптом загарчали своїми гранітовими язиками: «Тобі тут не місце. Ти тут чужий.» Коли Джон заплющив очі, то побачив серце-дерево з блідим гіллям, червоним листям і урочистим похмурим обличчям. Оберіг-дерево — то було саме серце Зимосічі. Так завжди казав князь Едард… але задля порятунку замку Джон мусив вирвати серце з усім його прадавнім корінням і згодувати голодному вогняному богові червоної