Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Можеш щось сказати зараз?

— Ти сам все бачиш. Звісно, я опрацюю взятий матеріал, але відповідь очевидна, і все, що я зможу зробити, це показати в цифрах, наскільки він відрізняється від нас.

— Дякую, Софіє. Можеш іти.

— Гарного вечора.

Коли Софіїні кроки стихли, Денис потер борідку і, склавши руки на грудях, сказав:

— Завтра вранці сюди прибуде група з півночі для спільного обстеження місця падіння контейнерів. Не знаю, хто буде, але вони зазиратимуть у кожну шпарину, тому Тео потрібно надійно сховати на цей період, бо без чіпа він може викликати непотрібні питання.

— Я можу забрати його до себе, — запропонувала Лялечка.

— На очисні? — уточнив Аян.

— Не обов’язково. Під містом ціла система тунелів, половина з яких вже кілька років ніяк не використовується, і в деяких із них зовсім нема сигналу, тому дистанційно-керовані роботи, якщо будуть, туди не зайдуть.

— А дроїди й кіборги? — запитав Денис.

— Я можу підняти перебірки й заповнити ходи водою, якщо раптом когось із новоприбулих зацікавить система каналізації.

— Ще можна використати привезені з лабораторії «вуалі», — запропонував Аян.

Денис покивав і знову взявся гладити борідку.

— Ви звідти все вивезли?

— З контейнерів — усе, а в лабораторії мало що вціліло, крім капсули Тео.

— Інші капсули на місці?

— Так. Вони побиті. Навіщо з ними возитися? Ми просто забрали з них планшети. Гадаєш, треба було їх вивезти?

— Не знаю, — Денис насупився і зиркнув на Тео. — Принаймні вони побачать п’ятнадцять капсул і п’ятнадцять похованих тіл.

— Тіл шістнадцять, там ще один працівник, якого ми не впізнали, він не місцевий, — поправив його Аян.

— Можна буде припустити, що контрабандисти, чи хто б там не орудував, просто поховали тіла з етичних чи релігійних міркувань, забрали товар і зникли у невідомому напрямку.

— Тобі видніше.

Вийшовши на вулицю, Тео сподівався побачити темне похмуре місто, що переводить дух після жаркого дня, однак усі вулиці були освітлені, а з центру долинала гучна музика й вигуки.

— Що там відбувається? — запитав він у Лялечки.

— Церква «Семи див» щовечора проводить свої служби, а після влаштовує обід, на якому частує всіх, хто прийшов.

— Непогано. Принаймні жителям міста не загрожує голодна смерть.

— Так. Хочеш поглянути, що там відбувається?

— Іншим разом, сьогодні я хочу якнайшвидше десь упасти й заснути. Довгий день.

— Тоді нам в інший бік, — сказала Лялечка й попрямувала у протилежному від центру напрямку, до очисних споруд.

Тео закинув на плече торбинку з речами, що дала йому Марія, і пішов слідом за кіборгом.

Колишня комірчина персоналу виявилася доволі затишною і складалася з двох суміжних кімнат. Найбільше Тео сподобалося, що в одній із них стояв великий диван із високою спинкою, на який він одразу ж сів.

— Як же добре...

— Сьогодні переночуєш тут, а на завтра вигадаємо щось інше.

— Добре.

— За цими дверима санвузол, там же і душ. Гаряча вода є.

— Несподівано.

— Іноді сюди зазирає Боб, тому я не вимикаю систему, до того ж із чим в цих краях нема проблем, так це з енергією, економити недоречно.

— Це точно.

— Відпочивай. Ковдра й подушка в дивані. Питну воду і ящик з провізією я зараз принесу.

— Дякую, Лялечко, — усміхнувся Тео.

Вона спантеличено блимнула різнобарвними вогниками в очах і вийшла з комірки.

Діставши подушку й ковдру, Тео ліг і одразу ж заснув. Він не чув, як невдовзі Лялечка повернулася і принесла обіцяне, не відчув, як вона поправила ковдру, що сповзла, як довго стояла й дивилася на нього, розмірковуючи про те, що якби програму професора Кузана свого часу не закрили, то її життя склалося б інакше, а, можливо, вона б взагалі народилася нормальною, з усіма кінцівками, і її нікуди б не віддали...

Тео прокинувся з відчуттям спраги. Він розплющив очі, пригадав де він і чому. Прокидатися в Маріїній теплиці було приємніше, але тут у нього, теоретично, більше можливостей.

У суміжній кімнаті він знайшов пляшки з водою і ящик з консервами та концентратами. Попивши води, визирнув з комірчини. У коридорі панувала непроглядна темрява. Кликати Лялечку не став, а то раптом його почує хтось, кому знати про нього не обов’язково, до того ж вона подбала, щоб йому тут було комфортно: те́пло, є світло, вода, їжа, душ, спальне місце. Не вистачало тільки комп’ютера. Мабуть, треба почекати. Лялечка ж обіцяла, що все дістане, а слів на вітер вона не кидає.

Поснідавши, Тео порозглядав свої «апартаменти», у яких не знайшов нічого особливо цікавого, крім шафок для переодягання колишніх працівників, де на дверцях полишалися якісь робочі нотатки чи фото рідних, а також в одній знайшлася книга про очистку побутових стічних вод, яку від нудьги він почав читати.

Лялечка прийшла, коли він прочитав кілька десятків сторінок.

— Доброго ранку, — привіталася вона, зайшовши до кімнати і поставивши на невеличкий столик клавіатуру, мишку, монітор і чорну коробочку, не більшу за пачку цигарок.

— Доброго, — відповів Тео, зацікавлено розглядаючи «подарунки».

— Довелося повозитися з кабелем, тому так довго.

— З яким кабелем?

— Ти ж не збирався сидіти біля щита? Я вирішила протягнути кабель, але потрібної довжини не знайшлося, спаяла, потім під’єднала до найближчого щита і протягнула його поки що сюди, далі побачимо.

— А ти раціоналізатор, — схвально кивнув Тео.

— Можливо, хоча насамперед я дбаю про твою безпеку, — відповіла Лялечка, під’єднавши до коробочки все, що принесла. — Готово. Зараз я принесу крісло. Можеш вмикати — все має працювати.

— Де ти це все взяла?

— Переважно в мерії. Там усе одно ніхто вже не працює.

— Крісло теж із мерії?

— Звичайно. Щоправда, не мера. Всі дорогі меблі вони забрали з собою, тому я взяла його з бухгалтерії.