Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 35

- Мамо, що з тобою? - Марусенька смикає мене за руку.

- Н….н… нічого, - насилу виходить видавити із себе одне слово.

Перше бажання – кинутись до нього. Принизливе та моторошне. Мені страшно від своєї реакції. Я дивлюся на нього, жадібно стежу за рухами. Як він нахиляється та тріпає хлопчика по волоссю, посміхається.

Інша посмішка, щира, чарівна. Марк на його шиї сміється. Радісна картина, а я ніби прихована мороком. Тінь, як завжди.

Мені б схопити дочку та піти. Не оглядаючись. Не згадуючи. А я вбираю моменти, насолоджуюся жалюгідними принизливими крихтами. Доля як подачку, як знущання, дала мені можливість подивитися на нього.

І відразу спогад, ось ця сама рука, якою він поправляє хлопчику волосся, саме вона натиснула кнопку. Чому я не можу його ненавидіти? Я так мрію про це.

Він же вбив мою матір! Він мене спокійно відправив на той світ. Якби не Вадим, мене не було б і нашої дитини теж. А я продовжую згоряти від нерозділеного кохання.

Два місяці без нього тільки зараз розумію, що жила в очікуванні... побачити Ворона.

Так не буває!

Це саморуйнування!

Беру Марусеньку за руку та намагаюся відірвати ноги від підлоги та зробити кілька кроків у напрямку виходу. Але Микита раптом повертає голову і дивися прямо на мене.

Хочу закричати! Не можу. Його очі, бажані, безсоромні, неймовірні. Тіло б'є струмом, знову і знову. Потреба у ньому зростає. Мене тягне до того, кому я ніколи не була і не буду потрібна.

Але він помітив. Побачив. І навіть цьому я рада.

Микита завмирає всього на кілька секунд, а потім прямує до нас із Марусенькою.

- Привіт, - дивиться у вічі, не відводить погляд. А я спостерігаю за рухом його губ, дико хочеться відчути їхній смак. Я пам'ятаю їх дотик… ці спогади назавжди зі мною, як нагадування, про найкращі моменти мого життя.

- Привіт.

Все слів більше немає. Так і стоїмо, я розумію, що він зараз піде і мені дуже боляче. А він... йому все одно.

- Я Маруся, - моя донька перериває тишу і підходить до темноволосого хлопчика.

- Андрій, - він представляється та посміхається.

Тепер я бачу, що це маленька копія Адріана. Щоб дитина так була схожа на батька, тут жодні тести не потрібні.

Але за цим відкриттям слідує й інше – Микита гуляє з дитиною Слави. Невже вони...

Діти відходять від нас. Їм набагато легше порозумітися.

- Ти як? - запитує Ворон.

- А тебе хвилює як я? - усміхаюся. Чудово знаю відповідь.

- Є, Карін. Я хотів вибачитися, - зітхає.

- Вибачитись? - з горла виривається істеричний сміх. – Зате, що й зараз зробив би такий самий вибір?

- Слава мені дуже дорога.

Ось чому він так? Хто його просив рота відкривати?! Дозволив би просто помилуватися собою! Мовчки!

Вона йому дорога… а я як завжди… НІХТО.

- Рада за вас. Що ще?

- Не перекручуй, Карін, - морщить лоба.

- Василісу ти врятував би... - не хотіла цього говорити. Зрадницькі слова вирвалися. Надто довго носила в собі образи.

- Це інше, - дивиться в підлогу. - Не порівнюй.

- Звичайно, незрівнянна Василіса! – отруйні сльози намагаються вирватися на волю, обпалюють очі.

Він підійшов, щоб продовжувати шматувати моє серце?!

- Василіса не була янголом. Я чудово це знаю і не ідеалізую її, - навіть зараз при згадці про неї, у нього наче за спиною крила виростають. – Але ж у нас діти…

У нас також дитина! Як же я хочу крикнути. Виплюнути йому ці слова в обличчя.

І, можливо, вони б зірвалися з моїх губ. Але...

- Яка зустріч! Привіт, Карінко! – до нас підходить Славка.

- Угу, - киваю.

Вона дуже добре виглядає. Як… закохана жінка…

- А напруження яке, - проводить між мною та Микитою рукою, - Хоч сокиру вішай, - ми продовжуємо зберігати мовчання. – А дітки швидко спільну мову знайшли. Схоже Андрюсі Маруся дуже сподобалась, – цокає язиком.

- Цього ще не вистачало, - фиркаю.

- Слухайте мовчазні мої, у мене пропозиція. Давайте, я з дітьми тут буду. А ви відійдете убік. Переговоріть. Бачу ж, соромитеся при свідках, - підморгує мені.

– З тобою дітей? – вигукую.

- Ока не спущу! - жартівливо віддає честь.

Я хочу ще щось заперечити. Але Микита… бере мене за руку. Світ пливе.

- Ходімо.

Ледве встигаю попередити доньку, що з нею Славка залишиться. Втім, Марусі не до мене, вони з Андрієм тріщать без зупину, нікого й нічого не помічаючи довкола.

Він не відпускає мою руку. Веде кудись. Куди? Так, яка різниця, якщо моя рука в його руці…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍